Оксана Забужко в Харкові: Харків’яни, не думайте, що у вас найбільш «ватне» місто в Україні

В Харкові 13-14 грудня в рамках проекту “П’ятий Харків” проходить серія зустрічей з відомою українською письменницею, поетескою і есеїсткою, авторкою книг «Польові дослідження з українського сексу» і «Музей покинутих секретів» Оксаною Забужко. Поштовхом до розмови стала нова книга письменниці “І знов я влізаю в танк” – роздуми про специфіку інформаційної війни, епоху “розбомблених мізків” і “війн тонкого плану”.

Нагадаємо, що “П’ятий Харків” – це концепт  харківського славіста, письменника Юрія Шевельова. Він розмірковував про те, який саме Харків йому ввижався: чи то перший з козацьскими слободами, де воля була людині ціннішою за безпеку, чи другий – ситий, купецький, сонний. Чи вибуховий, європейський третій, місто Хвильового, Курбаса, Йогансена… Чи сірий радянський четвертий, спадок якого ми не можемо подолати досі. Чи, власне, п’ятий, той, який нам ще необхідно створити?

Першу зустріч Оксана Забужко провела в Єрмілов центрі Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, послухати її зібрався повний зал. Розмова крутилася навколо теми інформаційної війни, подій «руської весни» 2014 року,  «авгієвих стаєнь» Європи і України, яку нам дивом вдалося зберегти. MyKharkov.info зібрав основні тези розмови Оксани Забужко з харків’янами.   

Про п’ятий Харків. Харків – місто, яке весною 2014 року себе відстояло. Шевельов описував Харків, як зоолог описує скелет звіра – знаєте, така систематика, перший Харків, другий, третій, четвертий… Всі оці систематизовані Харкови мені злилися в крик болю і гул народження, в процес самонародження нової якості, нового міста. Можливо, саме тоді (навесні 2014 року – ред.) ми побачили народження п’ятого Харкова.

Про «ватний» Харків. З початку війни я часто буваю в різних містах України. Харків’яни, не впадайте в цю гординю і не думайте, що ви найбільш ватне місто в Україні. Вати і в Києві достатньо.

Про інформаційну війну. Україну системно обробляли інформаційно принаймні 15 років. І обробляли різні регіони по-різному. Наша головна проблема в тому, що у нас немає єдиного інформаційного поля, немає газет, які би весь освічений середній клас читав одночасно, в один і той самий день, від Ужгорода до Донецька. Країна не зв’язана між собою. Країна інформаційно регіоналізувалася.

Харків’яни, не впадайте в цю гординю і не думайте, що ви найбільш ватне місто в Україні. Вати і в Києві достатньо.

Всі ці локальні ЗМІ обробляли різні регіони по-різному: одна програма була для Закарпаття, інша – для Одеси, ще інша для Харкова, а про Донбас і говорити не доводиться. Для того, щоб запобігти демонтажу країни, щоб її не розібрали по частинах – що в нас лишалося? Тільки прогноз погоди, в якому можна було бачити по телебаченню єдину країну. Цей силует країни в прогнозі погоди – єдине, з чим ти ідентифікуєш себе, своє громадянство і свою ідентичність, як із цілістю.

Про події 2014 року. В кожному місті люди розповідають коли і як це починалось. Десь з кінця 90-х, десь, коли почали з’являтися якісь напівмілітарні структури і квазіпартії, як наприклад, «Оплот». Починали з’являтися оці віруси, які отримували фінансову підживку з-за поребрика. Відбувалася підготовка до розвалу країни і те, що при всій тій підготовчій роботі, яка була проведена, якої ми не помічали, якої світ не помічав, цей розвал не відбувся –  я не втомлююся це повторювати, для мене і тоді, і досі це залишається категорією чуда. Вони планували, що Україна впаде їм до рук, як спіле яблуко, а раптом виявилося, що не так сталося, як гадалося. Це дає нам надію на те, що не так легко буде в 21 столітті побудувати нове “оруелльске” суспільство і не так легко маніпулювати масами, як здається новим кандидатам на тоталітаризм.

Ми ще дуже мало знаємо про події 2014 року, свідками і учасниками яких ми були.  Ще рано виносити категоричні судження. Що відбувалося, в Києві і в кожному регіоні України, які йшли закулісні ігри, які гралися сценарії, на яких шахових дошках і якого рівня вирішувалася наша з вами доля – ми беремо участь в історичних подіях такого масштабу, який буде видимим, за великим рахунком, лише нашим онукам, навіть при всій прискореності інформаційних процесів на планеті.

Про культурне життя в Києві. На моїй пам’яті в Києві ніколи не було такого бурхливого культурного життя, як зараз. І момент це дуже показовий. Зустрічі, дискусії, дебати, лекції, на які люди приходять, починається різко оце умикання інтересу, до всього, що було пропущено освітою і медіа. І приходять люди дуже різного віку.

Вони планували, що Україна впаде їм до рук, як спіле яблуко, а раптом виявилося, що не так сталося, як гадалося. Це дає нам надію на те, що не так легко буде в 21 столітті побудувати нове Оруелльске суспільство і не так легко маніпулювати масами, як здається новим кандидатам на тоталітаризм.

Про Маріуполь.  Маріуполь – це інформаційно затероризоване місто. Його триста разів здавали і брали, і люди там весь час живуть, як на вогнищі: сдадуть- не сдадуть, пакуватись чи не пакуватись. Життя всього міста на нерві, в місті відчувається підвішеність. Таксит тобі каже: «Да, город умирает», ніхто не наважується відкрити бізнес, всі виїжджають. Це приклад вбивання міста не бомбами, а чисто інформаційним терором. І все ж в цьому інформаційно затероризованому Маріуполі люди щось роблять, ставлять якісь спектаклі, проводять лекторії – і це реакція вітальності міста, яке хочуть задавити і знищити, а воно реагує і демонструє спротив.

Про мобілізацію. Ми не настільки унікальні, як нам здається. Ми на передньому краї загальноєвропейської, загальноцивілізаційної кризи. Ми переможемо в цій війні тоді, коли відмобілізується вся Україна.

Про Квітку Основ’яненко. В загальноукраїнському культурному просторі мені бракує багатьох речей, пов’язаних з Харковом у 19 столітті. Хто б написав хорошу, живу, читабельну біографію того самого Квітки Основ’яненко?

Це ж детектив! Це шалено цікаво, де той Голівуд і де ті кіношники! Яка персоналія, яка людина! Кінець кінцем, у кого Гоголь сюжет для «Ревізора» поцупив? Це ж все розвод лохів, що нібито йому щось Пушкін підказав. Він же просто сдер цей сюжет у Квітки, з цієї самої його російської драми .

Квітка – безумно цікава постать. Я говорю не як автор, а як читач. З роками більшає список книжок, не лише тих, які б ти хотів написати, а й тих, які б ти хотів прочитати. Якби хтось це написав, я би прочитала. По Харкову взагалі, писати – не переписати. Поки що ми маємо тут сяючі лакуни. Що там в часи Квітки ходити – про Хвильового  ще ніхто не написав щось популярне для масового читача.

Про комуністичні назви вулиць. Чиїми іменами названі наші вулиці? Це люди, які в підвалах ЧК сдирали скальпи з живих людей. І вулиці заштамповані, закляті оцими іменами. В ноосфері міста в 2013 році з’явилося відчуття, що вулиці сверблять цими іменами, як короста – воно засвербіло і його хочеться сдерти. Це відчуття пробудження, оновлення, очищення. Гній повинен випускатися з організму. Найстрашніше, що може відбутися – це коли гній іде всередину. Коли гній виходить – це очищення, оздоровлення на фізичному рівні, на ментальному, на рівні суспільств і країн. Місто – жива істота.

Про очищення. Є відчуття, що очищення почалося і цей процес має далі набирати обертів. Але скільки всього нам ще треба робити, після століття оцієї сплячки, перманентної війни, приниження. Скільки у нас роботи! Неймовірна кількість!

Про Європу і світ після Другої світової війни. За що сьогодні розплачується великою мірою Європа, людство і ми в тому числі? Після Ялти 1945 року було накладено табу на певні теми. Був сформований дискурс переможця, за яким на роль абсолютного зла був визначений Гітлер. Відповідно той, хто переміг Гітлера, якщо і не зовсім добрий хлопець, то принаймні не такий вже й поганий.

Десь приблизно років шістдесят у всіх без винятку європейських народів, які брали участь у Другій світовій війні були зони мовчання. Простіше кажучи, людство забрехалося. Потрібно відживати табуйовані теми. Практично кожна європейська культура, якщо її пошкребти, яка нам дистанційно здається гламурною і лощеною, має свій умовно кажучи, мікроголодомор, свою непроговорену травму, непроговорене приниження. Всі ці міни зараз починають вибухати. Є таке поняття – тривалість травми, коли в третьому поколінні онуки починають говорити про травми, якими було травмовано дідів. В третьому поколінні починається оця розгерметизація травми.

Чиїми іменами названі наші вулиці? Це люди, які в підвалах ЧК сдирали скальпи з живих людей. І вулиці заштамповані, закляті оцими іменами. В ноосфері міста в 2013 році з’явилося відчуття, що вулиці сверблять цими іменами, як короста – воно засвербіло і його хочеться сдерти.

Тільки в 2005 році з’являється книга Norman Davies. Europe at War 1939-1945: No Simple Victory, де вперше називаються речі своїми іменами і говориться про те, що всі учасники війни – Рейх, Радянський Союз і західні країни антигітлерівської коаліції, всі вони брали участь у злочинах проти людяності. Не було хороших і поганих. Шок. В академічній спільності шок. Ще не готові глянути правді в вічі.

Про нову світову війну. Скільки накопилося колаборації з комуністичними режимами в Європі в другому, третьому поколінні. Зараз відкриваємо путінську агентуру в Європі, і коли глибше копнути, виявляється, що вона нічим не відрізняється від путінської агентури на теренах колишнього СРСР. Всі ці «авгієві стайні» 60 років не провітрювались. І на тому, що вони не провітрювалися, готується, визріває, як ракова пухлина, нова світова війна. В принципі, це історія кожної  світової війни – накопичення системних помилок, не провітрених тем, загнаного в середину організму гною. Коли все це накопичується до червоної межі, відбувається вибух і поворот назад уже неможливий.

Про Запоріжжя в 2014 році. Я дуже люблю запорізьку історію. В Запоріжжі пишаються тим, як вони відстояли своє місто в 2014 році – яйцями і борошном закидали. Воно так якось гарно, по-гоголівському! Воно якось комічно і тягне на міф, на місцеву міфологію. Свої пацани взяли і закидали тістом.

Про універсальний висновок. Єдиний універсальний висновок, який кожен може зробити для себе (із подій 2014 року – ред.): в часи таких розривів історичної тканини грає роль, часом може й вирішальну, як ота соломинка, що переламує спину верблюду, рішення і вибір кожної без винятку людини.

Записав Андрій Войніцький.