“Інтернат” Сергія Жадана: Невдахи тут усі, тільки хтось має вогнепальну зброю

“Інтернат” – новий роман харківського письменника Сергія Жадана. Роман вийшов друком у вересні і присвячений болісній та актуальній зараз темі – війні на Донбасі. Оглядач MyKharkiv.info Дмитро Ковальов встиг почитати нового Жадана і доповідає про свої враження. 

Всі ми зрощені на брехливих фільмах і книгах про відважних простих людей, які в патових ситуаціях раптово стають героями, розкривають прихований потенціал. Вони стріляють, не тримавши до цього ніколи зброю, вбивають, не вміючи прибити таргана, водять вантажівки, не керувавши навіть велосипедом, і таке інше. Та є твори, які познайомлять читача, чи то глядача з людиною середньостатистичною – без кубиків на животі й брутальної бороди на залізобетонному підборідді. Хоча, з бородою таки прийдеться уживатися, Жаданів головний герой, Паша, таки бородатий, вимушено бородатий. Як вимушено переміщені особи. Тож, Паша, як ви і я, не герой, не спортсмен, не багатій. Так глянути, так Паша взагалі – невдаха. Тільки от невдахи, як буває, змінюються. Вони не стають героями, вони просто проходять еволюцію, за всіма правилами книжкового жанру.

Читайте також: Сергей Жадан: чем знаменит харьковский поэт

Я не дарма почав говорити одночасно про книги й фільми. Книгу Жадана читаєш, ніби розшифровку фільму, з усіма загальними планами та крупними кадрами, з масовкою, гримом і костюмами. Костюми, до слова, в книзі передані пречудово, якраз так, як про них сподіваєшся прочитати: це наспіх накинуте пальто, чи норкова шуба, яка являє вдома найбільший скарб. Це не по погоді прохолодні кросівки, в яких не плануєш човгати снігами батьківщини, а все ж човгаєш, бо інакше – торба. Це китайські дешеві пуховики й старі шкірянки, що уже потріскалися від віку й нестерпних умов експлуатації. І все ж, ви відчуваєте до всього цього дрантя й лахміття такий невимовний потяг, в ньому закутане таке тепло, що ви ховаєте голову, втискаючи її в комір своєї другої шкіри, шукаючи там прихисток від небезпек, холоду й смерті.

А смерть тут за кожним рогом, у кожному темному куточку простору, за кожними скрипучими дверима. Смерть смердить до вас гнилою плоттю, задушливим запахом немитого тіла і брудними мокрими черевиками.

Врешті-решт, тема війни на Донбасі близька зараз кожному з нас, вона, неначе болюча рана, постійно нагадує про себе, пульсує й свербить. Люди в своїх висновках кидаються від крайнощів до крайнощів, пропонуючи спершу віддати непідконтрольні території, а потім стерти все живе там вогнем артилерії. Або навпаки, або щось одне. Жадан показав, що в центрі цього хаосу є живі люди, різні, які з тих чи інших причин не змогли виїхати, або ж не захотіли. Вони ховаються по підвалах, тижнями не виходять з домівок, тікають лише їм самим відомими стежками, та, безумовно, воюють за бойовиків.

Єдине, що мені не сподобалось, так це те, що в романі критично мало акцентується увага на тому, хто дійсно несе відповідальність за все, що відбувається. В книзі немає символу зла, його не називають. Навіть росіяни-найманці, терористи й окупанти показані якось розмито, буцімто вони просто заплутались у собі, не можуть знайти в собі сил зізнатися, хто вони такі є, і що вони роблять. Терористи різко контрастують із навколишньою дійсністю й з людьми, що їх оточують, та в широкому сенсі являють собою просто військових з не такими, як у паспорті й над школою головного героя прапорами.

Тільки десь у середині роману все це гнівно вивалює директор Інтернату Ніна, котра точно і ясно знає, хто вбиває її та її дітей, руйнує її інтернат. Можливо, зло й ворог настільки розмиті для того, щоб передати стан людини, що тікає від війни, пробирається крізь липучі пальці смерті, для якої все навколо вороже й чуже, а страх-єдиний авторитет.

Читайте також: Письменник Сергій Жадан: «До влади є величезна кількість питань» 

Цікавим елементом для мене виявилася бейсбольна битка Сашка, племінника головного героя Паші. Він ухопив її із собою в надії відбитися від ворогів. Сам Сашка, до речі, знає, хто для нього вороги, і кому він трощитиме черепа своєю биткою, на відміну від “розумних” дорослих, що звикли ховати голову в комір, а язика – до кишені.

Так от на цю битку всім кого вони зустрічають абсолютно байдуже, ясна річ, якої вона може заподіяти шкоди? Не кулі ж це хлопчисько відбиватиме своєю биткою. Та для Сашка й Паші ця битка-уже зброя, уже важкість в руці та впевненість, яка-не яка. Хоч вони навіть і не змогли застосувати її при нагоді, битка зіграла свою роль, просто бувши з ними, адже візьми вони з численних трупів автомат, чи гранату – вони стали б учасниками бойових дій, а найімовірніше – їх черговими жертвами.

І ще їжа. Наскільки мало вони їли-це правдоподібний маркер реалій бойових дій. Вони не відчували голоду, адже час минав непомітно, в русі, в темряві й у тиші, а постійне напруження й страх звузили їхні шлунки.

У романі курять, п’ють і займаються сексом. Там лаються, плюються і згадують минуле, не миють голів і рук – бо нічим, і немає потреби. І весь цей бруд, страх і гнів показано адекватно, на грані фолу, коли ти не певен в тому, чи залишишся цілим навіть коло «своїх», адже вони часто не вважають тебе своїм, дивляться з-під лоба й ніби ненароком штовхають ліктями, проходячи повз. Тут не тільки Паша – невдаха, невдахи тут всі, тільки хтось має трохи влади й вогнепальную зброю, а хтось – транспорт, а хтось – зв’язки. Проте невідомо, чи це все дозволить їм усім жити довше, чи цілим вибереться лише найбільший з усіх невдаха, який не мав би тут бути взагалі.

Врешті-решт тут війна, а не парк культури й відпочинку, тут важко й це невідомо, коли скінчиться, та ми маємо триматися одне одного, вірити в перемогу й сподіватися на краще.

Саме це відчуття дарує роман, Жадану вдалося змусити нас вдихнути це повітря, пронизане сподіваннями й надіями, запахом пороху й диму. Роман чіпляє, але не залишає важкого післясмаку, суму чи гніву. Прочитане змушує задумуватись, співчувати й рефлексувати, сподіватися на краще й вірити в добро.

Дмитро Ковальов.