Письменник Сергій Жадан: «До влади є величезна кількість питань»

Більше тижня тому білоруські міліціонери затримали в Мінську відомого харківського письменника Сергія Жадана під тим приводом, що Жадану заборонений в’їзд до РФ «за причетність до терористичної діяльності». А оскільки Білорусь і Казахстан є частиною союзної держави з Росією, заборона розповсюджується і на ці країни. Жадан переночував у відділку й закликав своїх шанувальників до «хрестового походу на Мінськ», але похід не знадобився – білоруська влада швидко перевзулася, заявивши, що сталося непорозуміння, і заборона в’їзду для Жадана скасована.       

Цей пригодницький інцидент став приводом для другого інтерв’ю МyKharkiv.info з Сергієм Жаданом. Ми зустрічаємось в одній з кав’ярень в центрі Харкова. Жадан замовляє зелений чай українською, офіціантка приймає замовлення російською, а я розмірковую про скандал, який міг би відбутися, якби на місці поміркованого і врівноваженого Жадана сидів якийсь менш відомий, але більш радикальний український митець на кшталт Лариси Ніцой. За свою зважену українську позицію Жадану, до речі, дістається з усіх боків – проросійські сили природньо вважають письменника русофобом і фашистом, а з українського боку Жадану іноді «прилітає» за спроби налагодити діалог із Донбасом і недостатній радикалізм щодо мовного питання. В інтерв’ю ми говоримо про Білорусь, третій майдан, найближчі творчі плани, мовне питання, можливість появи першого президента України Леоніда Кравчука в фільмі “Ворошиловград” і “законсервований Харків”.

Чи не боялися в Мінську, що вас депортують в Росію?

Була думка, що можуть депортувати, але, скоріше, я сумнівався, чи справжні це міліціонери. Була певна напруженість, доки не приїхали у відділок. Коли побачив, що це дійсно міліція – заспокоївся.

Також читайте Сергій Жадан: «Частина знайомих із Росії зараз називає мене неонацистом»

Що вони вам інкримінували?

Вони мені взагалі нічого не інкримінували. Я так зрозумів, що їм надійшла якась вказівка згори і вони змушені були реагувати. А в базі вони мене знайти не могли, там, нібито, були помилки в написанні мого прізвища. Вони не знали, що зі мною робити – чи справді я маю стосунок до тероризму, чи не маю.

А ночували ви в одиночці?

Ні, це була звичайна камера у відділенні міліції на кілька людей.

З ким ви там перебували?

З якимись алкоголіками. До речі, дуже приємні люди. Їх ще вночі випустили, здається, за гроші. Останнім, хто залишився, був хлопець із Туркменістану, він приїхав навчатися в Мінськ в сільгоспінститут, і вкрав гроші. Його посадили, здається, в Могильові на якийсь термін, а два тижні тому відпустили. Він вийшов, напився, взяв у брата машину, і його в Мінську знову затримали. Він був страшенно розстроєний, що не зміг втекти, розумів, що його депортують, і скаржився білоруським міліціонерам: «Чому я не поїхав до Європи? Навіщо поїхав до вашої Білорусі? З Європи б мене точно не депортували». І мєнти його підтримували: «Звичайно, треба було їхати в Європу». Приємні милі люди.

Взагалі, які у вас враження від Білорусі? З одного боку це незалежна країна, а з іншого – це частина союзної держави з Росією. Чого там більше – суверенної незалежної Білорусі чи оцієї «союзної держави»?

За моїми суб’єктивними відчуттями там найбільше батька Лукашенка. Все залежить від його настрою, від його розуміння ситуації, від його бажання. Країна знаходиться в ручному управлінні однією людиною.

Насправді існує дві Білорусі. Є офіційна Білорусь Лукашенка із зовнішнім порядком, квазісоціалізмом, відремонтованими дорогами, сільгосптехнікою, міліцією, КГБ, репресивними механізмами. І є інша Білорусь, незалежна, білоруськомовна, в якій є білоруська культура і історія. Це фактично паралельна реальність. Ясна річ, я маю стосунок до цієї іншої Білорусі, я до них приїжджаю, ми спілкуємося з білоруськими митцями, перекладаємо один одного, беремо участь у фестивалях. Це не одиниці людей, а доволі великий прошарок. Інша річ, що він загнаний у підпілля, і у нього не так багато можливостей впливати на ситуацію. В цьому між ними і нами є різниця. У нас суспільство відвоювало собі значно більше території за останні чотири роки. Хоча в нас теж багато проблем, ідеалізувати нашу ситуацію в жодному разі не треба.

Я україномовний письменник і громадянин України, я хочу, щоб українська мова в моїй країні була популярна, щоби нею говорило щоразу більше українців. Але мені глибоко несимпатично, коли україномовні громадяни України починають ненавидіти російськомовних громадян України. Навіть коли ці російськомовні громадяни теж не виступають проти українізації.

Зараз там якраз йде повзуча білорусизація…

Розумієте, вона нібито і йде, і є щось на зразок «відлиги», але все це йде від однієї людини. Буде настрій завтра все згорнути – він все це згорне. Це не природний процес, не процес, який йде з боку суспільства.

У нас можна говорити про природну українізацію, адже, попри якісь популістські заяви політиків, у нас це справді суспільний запит. Відповідно, це дає шанси сподіватися, що цей процес буде розвиватися природно, цивілізовано і головне ефективно. А там усе залежить від однієї людини, від настрою цієї людини.

На творчій зустрічі з білоруським поетом Андреєм Хадановичом, вас спитали про мовні закони, і ви відповіли, що їх не читали…

Не читав.

У мене склалося враження, що ви просто не дуже хочете обговорювати цю тему.

Я вам скажу, чому не хочу про це говорити. Зараз щось розповім, ви надрукуєте інтерв’ю, очевидно, що максимально коректно передасте все те, що я скажу, але хто-небудь обов’язково вихопить якусь фразу із контексту, й буде використовувати її, як собі захоче.

В інтерв’ю «Новому времени» я намагався пояснити своє бачення ситуації. Звісно, я за українізацію. Я україномовний письменник і громадянин України, я хочу, щоб українська мова в моїй країні була популярна, щоби нею говорило щоразу більше українців. Але мені глибоко несимпатично, коли україномовні громадяни України починають ненавидіти російськомовних громадян України. Навіть коли ці російськомовні громадяни теж не виступають проти українізації.

Коли я кажу, що в нас у суспільстві, на рівні дискусій та настроїв, іде не так боротьба за українську мову, як боротьба проти російської, ця фраза вихоплюється з контексту, і мене починають звинувачувати ледь не в українофобії, в тому, що я борюсь із українською мовою. Що є маразматичним хоча би з огляду на те, чим я займаюсь останні 25 років.

Тому й намагаюся не коментувати ці речі. Конструктивної полеміки поки що не бачу, конструктивних пропозицій – так само. Бачу популізм політиків, які намагаються зіграти на цій темі, і недалекоглядність деяких наших громадян, які хапаються за цю тему, як за найбільш гарячу та актуальну, не розуміючи, що просто розколюють суспільство. Підгодовувати параною фейсбучних «самашедших», які будують чергове гетто для патріотів – доволі сумнівне задоволення. Тож будемо вважати, що я вам нічого не говорив.

Фото “Накипело”

Як на мене, це очевидно. Так само очевидно і те, що слід підтримувати українську мову. Добре, коли української стає більше, коли вона розвивається, коли люди переходять на українську і люблять цю мову. Просто любити ж силою не примусиш. До любові привчити не можна. А ось до ненависті – легко.

Не можу не спитати про російськомовних письменників в Україні. Є Володимир Рафеенко, є Олексій Нікітін, можна згадати інші прізвища…

Можна згадати харків’ян  Настю Афанасьєву, Іллю Ріссенберга, Юрія Цапліна, Андрія Краснящих. Можна згадати Бориса Херсонського, Андрія Куркова, дуже багатьох талановитих письменників.

Як ви вважаєте, чи є перспективи у російськомовної української літератури? Чи цей пласт в перспективі зникне або перейде на українську мову?

Я не думаю, що він зникне. Для письменника мова – це ж не просто мова в побуті. Одна річ, коли ти замовляєш собі кефір у магазині, інша – коли ти пишеш про своїх батьків чи своїх дітей. Скажімо, Борис Херсонський, якого я дуже люблю, намагається переходити у себе на українську, але я собі слабко уявляю, щоби він почав постійно писати вірші українською. При цьому дуже важко запідозрити Бориса в нелюбові до української культури. Це людина, яка знаходиться на проукраїнських позиціях дуже чітко і однозначно. Мова письменника – це не просто інструмент, це щось значно більше, вагоміше. Очевидні речі, хіба ні?

Також читайте Оксана Забужко в Харкові: Харків’яни, не думайте, що у вас найбільш «ватне» місто в Україні 

Ви, здається, виступали за те, щоб в літературному просторі, зокрема на премії Книга року BBC,  були відзнаки і за російськомовну українську літературу?

Так, в мене була така ідея, яку ніхто, наскільки пам’ятаю, не підтримав. Зараз українські кола радикалізуються, причому навіть кола мистецькі, тому не думаю, що хтось зважиться ближчим часом про це серйозно говорити. Натовп важко перекрикувати. Тому багато хто вважає за краще просто промовчати.

Як ви ставитеся до ідеї третього Майдану. Є дві точки зору – що революція Гідності не виконала своїх задач і має продовжуватися, і друга, що «ліміт революцій вже вичерпаний». Яка вам ближче?

Не знаю, не зовсім упевнений в доцільності третього майдану просто тепер, ось прямо в цей момент. Хоча, мені здається, ми не зовсім вірно говоримо. Революцію, якщо ми говоримо про справжню революцію, не можна організувати в штучний спосіб. Очевидно, що революційна ситуація має виникнути, і коли вона виникає, її вже неможливо спинити. Так було, скажімо, 2004 року, так було 2013-го.

Штучно можна організувати протести, перевороти, підвезти активістів, спровокувати протистояння, але революція штучно не організовується. З іншого боку, українська влада робить все можливе, аби розмови про «третій майдан» далі лишалися актуальними. Є величезна кількість питань до нашої влади, і ці питання, на жаль, далі залишаються без відповіді.

Всі схеми старої влади лишилися…

І всі про це говорять. І на рівні Києва, і на місцевому рівні. Подивіться, що робить харківська влада. Вона змінила риторику, безболісно підлаштувалась під нові реалії, Кернес зустрічається з ветеранами АТО, Кернес не проти перейменування харківських вулиць, але хіба в когось є сумніви, чи справді змінився Кернес? Всі ж розуміють, що він просто зайняв зручну для себе позицію і не йде проти течії. Ясна річ, він більше не носить георгіївських стрічок. Але там, де справа стосується не декоративних речей і зовнішньої атрибутики, а речей для ного справді важливих, грошових потоків, думаю, нічого не змінилося. Якщо хтось ступає на його територію, він буде показувати зуби, і жодних компромісів із його боку не буде.

Таке відчуття, що в Харкові з 2013 року взагалі нічого не змінилося.

Думаю, що таке відчуття є стосовно більшості українських міст. Куди не приїдеш – всі про це говорять. В деяких містах навіть влада не змінилась. Якщо десь хоча б номінативно змінився мер, то в Харкові міська влада залишилася та сама.

Шкода, що Євромайдан не дав не те що нових політичних сил, а якихось сильних лідерів. Чому так сталося – окрема розмова. Ми, власне, в Харкові в січні 2014 року збирали форум Євромайданів, тоді до нас приїхало більше сотні делегатів. Для нас це була спроба зрозуміти, наскільки можливо створити з усього цього євромайданіського руху щось на зразок політичної сили чи сильної громадської ініціативи. Але в Києві ситуація різко загострилася, все перейшло від громадських ініціатив до силового протистояння, а потім все завершилося кривавою трагедією, розстрілами, зміною влади, і всі ці суспільні ініціативи виявилися не найзатребуванішими. Що не означає, що потреба в них зникла загалом.

Більшість питань, що піднімалися під час революції, і далі потребують вирішення. Це стосується і зовнішньої політики, і внутрішньої політики, і економіки, і культури, і соціальних проблем. В нас країна невирішених питань. Деякі менш актуальні, деякі більш актуальні, але цих питань так багато, що слід говорити не про якесь локальне вирішення кожного з них, а про перезавантаження країни, перезапуск цієї системи, зміни системи в цілому. Тому що та система, яка є, дуже легко вдається до самовідтворення. Змінили президента, кабмін, парламент, але проходить короткий час, і система починає працювати так, як вона працювала до змін.

Пофантазуємо, Сергій Жадан – президент України. Три перші речі, які ви робите на цій посад?

Ніколи про це не думав, якщо чесно. Деякі спокуси краще оминати в принципі. Скажімо, спокусу владою.

Хоча, знаєте, можу відповісти на ваше питання – я б спробував створити незалежні суди, зняв би недоторканність із депутатів і легалізував би зброю. Громадянин має почуватись захищено. У нас захищено почувають себе лише 450 громадян.

Також читайте Юрист і письменник Сергій Комберянов: «Юристи казали мені, що моя книжка була першим, що вони прочитали з української прози» 

У вас немає амбіцій стати, наприклад, народним депутатом?

Ні. Амбіцій стати народним артистом – теж немає.

Хочу спитати про нещодавно заснований вами благодійний фонд. Яка має бути кінцева стратегічна мета максимум, після якої ви скажете: «Ну все, ми виконали всі стратегічні завдання, ми зробили все, що хотіли, розходимося»?

Успішною кінцевою метою я особисто вважатиму, якщо україномовний Донбас років через 10-15 перестане голосувати за усі ці «партії регіонів» і «комуністичні партії». Це, якщо говорити про максимум.

Якщо ж говорити більш реально, ми намагаємося робити щось у гуманітарній сфері, в сфері освіти і культури. Можливо, ці сфери здаються не першочерговими, але коли про них забувають, зазвичай виникає багато інших проблем.

Умовно кажучи, там де є мала кількість бібліотек і книжкових магазинів – там зазвичай велика концентрація олігархату і корупції. Якимось дивним чином ці речі взаємопов’язані.

Ми плануємо діяти не лише на Донбасі, це стосується Харківщини так само. Харківщина в якихось речах мало чим різниться від районів Луганської і Донецької області. Багато спільного і за настроями населення, і за рівнем проблем, і за поведінкою влади.

Шкода, що Євромайдан не дав не те що нових політичних сил, а якихось сильних лідерів. Чому так сталося – окрема розмова. Ми, власне, в Харкові в січні 2014 року збирали форум Євромайданів, тоді до нас приїхало більше сотні делегатів. Для нас це була спроба зрозуміти, наскільки можливо створити з усього цього євромайданіського руху щось на зразок політичної сили чи сильної громадської ініціативи. Але в Києві ситуація різко загострилася, все перейшло від громадських ініціатив до силового протистояння, а потім все завершилося кривавою трагедією, розстрілами, зміною влади, і всі ці суспільні ініціативи виявилися не найзатребуванішими. Що не означає, що потреба в них зникла загалом.

Кого плануєте привезти в рамках проекту «П’ятий Харків»?  

3-го березня до нас приїде Сашко Положинський з гурту «Тартак». Це буде не концерт, а творча зустріч в університеті. Хочемо зробити також зустріч із дітьми в інтернаті для незрячих. В квітні має приїхати Юрій Андрухович, в травні – Андрій Курков, є ще кілька цікавих ідей.

Хочемо зробити також велику дискусію, присвячену письменникам-переселенцям, які жили в Донецьку, Луганську, хочемо запросити авторів, які знаходяться на проукраїнських позиціях і не залишилися на окупованих територіях. Адже одна з речей, про які у нас не надто прийнято говорити – це те, що Донбас є невід’ємною частиною українського культурного простору. З ним пов’язані біографії великої кількості українських митців. Це і Стус, і Світличний, і Тихий, і Дзюба, і Василь Голобородько, і Емма Андієвська, і Леонід Талалай, я вже не говорю про Сосюру та багатьох-багатьох інших. Велика кількість авторів, які є золотим фондом української літератури – вони звідти, і, відповідно, вони своєю присутністю, біографією мали б ламати стереотипи про українофобський Донбас.

Захар Прілєпін — військовий злочинець. А ті, хто його виправдовує — виправдовують військові злочини й тероризм на території України.

Ви дописали новий роман?

Дописую. Але що говорити про книгу яка ще не написана? Допишу – проведу яку-небудь «творчу зустріч» і все розповім.

Що нового зі зйомками фільму «Ворошиловград»?

Зйомки мають початися в останній день липня. Спочатку будуть зйомки десь під Києвом, а потім ми плануємо переїхати в Старобільськ, там будуть основні локації. З режисером, знімальною групою зустрічаємося в Старобільську найближчого понеділка.

У вас там буде камео чи якась роль?

Поки що не запрошували. Я не лізу в цю кухню, тому що це справа режисера і продюсера.  Для мене найбільшою інтригою є не те, хто буде виконувати головну роль, а те, чи  погодиться Леонід Макарович Кравчук зіграти в фільмі. В нас є така ідея – Ярослав Лодигін, режисер фільму звернувся до прес-служби Кравчука, і запитав чи не проти він зіграти роль у фільмі. Там фігурує колишній директор заводу, який живе в санаторії і з  яким  герой  грає  в  «скраклі». Прес-служба відповіла позитивно, Кравчук нібито зацікавився.  Дуже сподіваюся, що він не відмовить, тому що це буде така вишенька на торті.

Нещодавно російський письменник Захар Прилепін став політруком батальйону  ДНР. Чи означає це, що російська література стає нам ворожою, і в прямому сенсі  йде війною проти України? 

Це означає, що Захар Прілєпін — військовий злочинець. А ті, хто його виправдовує — виправдовують військові злочини й тероризм на території України.

Бесіду вів Андрій Войніцький