Письменник Сергій Жадан: “Дуже важливо до останнього наполягати, що я не музикант”

Сергій Жадан – найвідоміший сучасний український письменник. Його твори внесені до підручників з літератури, перекладені більш ніж на 10 мовами, відзначені безліччю національних і міжнародних нагород, пісні на його вірші виконують музиканти, за його книгами знімають фільми.

Також Сергій Жадан співає у двох успішних музичних гуртах: «Жадан і Собаки» і «Лінія Манергейма». Але при цьому вперто не вважає себе музикантом. І в нього ще залишаються сили на активну громадську діяльність та керування власним благодійним фондом.

Тільки останні 30 календарних днів Сергія Жадана виглядають так: вийшов новий кліп гурту «Жадан і Собаки», зйомки кліпу для «Лінії Манергейма», вийшов міні-альбом «Лінії Манергейма», підготовка до концертного туру обох гуртів, публікація нової збірки поезії та її презентація в декількох містах України, запис віршів під музику феноменального піаніста Єфіма Чупахіна, а ще ж багато інтерв’ю.

Коли з таким шаленим графіком Сергій Жадан встигає писати книги? Про це ми поговорили з письменником. А ще про історію гуртів «Жадан і Собаки» і «Лінія Манергейма», від самого початку до сьогодні. Про величезне транзитне місто Харків і його талановитих і пересічних мешканців. І про спільну роботу з Гамлетом над книгою «Антена», презентація якої у Харкові відбулася на цьому тижні.

«Жадан і Собаки» та «Лінія Манергейма»

– Розпочну з найближчої для мене теми – музичної.

10 років гурту «Жадан і Собаки», численні фестивалі, тури всіма великими містами України, черги на вході на ваші концерти, в Харкові ви в цьому році мало не рознесли нашу улюблену Art Area ДК. Також у вас спільний музичний проект з Олегом Кадановим та Євгеном Турчиновим «Лінія Маннергейма».

А ви все одно продовжуєте стверджувати у своїх інтерв’ю, що ви не музикант?

– Мені здається, що дуже важливо до останнього все ж таки наполягати, що я не музикант. Тому що інакше відбувається певна деформація. Музикант у моєму розумінні – це людина, що не просто виконує музику, а розуміє її, знається на ній. А в мене немає ні музичної освіти, нічого такого, тому так – я не музикант. Але в мене багато друзів-музикантів і для мене цього цілком достатньо.

Нас десь до третього альбому сприймали як літературний проект. Думали, що це просто письменник, який читає свої вірші під музику. Коли глядач почав розуміти, що це справді рок-проект, що про літературу взагалі не йдеться, тоді стало набагато простіше.

– Ви берете харизмою на концертах, цим пояснюється успіх?

– Та ні, причому тут харизма. Просто в нас підготовлена публіка, вона знає, куди приходить. І «Собаки», і «Лінія» – нішові проекти, це не є музичний мейнстрім. Це навряд чи може бути вуличною музикою. Якщо ми вийдемо на вулиці… Хоча, ні, «Собаки» можуть і на вулиці звучати. Насправді, у нас концерти були і на зонах, і в окопах, і де тільки ми не грали. Тому це не зовсім точно. Коротше, я не знаю, що сказати.

– Якщо повернутися на 10 років назад: як виникла ідея зібратися разом в такий проект?

 – По-перше, не на 10, а на 11. 10 років було минулого року. Ми зібрались в 2007 році.

А ідея виникла спонтанно, це був імпровіз. Ми зустрілися із Сашею Болдирєвим. Це людина, яка вигадала «Собак у космосі», яка їх створила, лідер, вокаліст. А ми з ним були давно знайомі. Потім у нас була перерва в спілкуванні, він кудись пропав. А потів, 2007-го, він з’явився і каже: «Ми записали новий альбом». Ми сиділи в його машині, під супермаркетом якимось на Салтівці. Зараз у нього немає машини, і супермаркету цього нема, і Саші в Харкові немає, він у Києві. Він поставив у машині на програвачі їхній альбом, це був альбом «Группа ищет продюсера», це був ска. Це було якось так бадьоро. Ми сиділи, говорили, у нього настрій був поганий, в мене настрій був поганий. І ми вирішили: «А давай спробуємо щось разом зробити». І ми почали збиратися на Благбазі (прим. ред.: Благбаза або Благбаз – неофіційна назва Благовіщенського базару в Харкові), там була їхня репетиційна точка, яку тримав музикант, що грав християнський рок. Там у нього були якісь ікони, портрети священиків висіли, Ісус усюди.

– Мені не доводилось у Харкові стикатися з християнським роком.

 – Насправді, це цікава тема. У нас купа музикантів грають християнський рок в Харкові. Вони грають на величезні аудиторії. Це всі нові церкви, вони збираються в ДК ХЕМЗ, в ККЗ «Україна». І вони це роблять із живою музикою, там грають харківські музиканти. У них цікава своя ніша, вони мають свої графіки, свої гастролі, просто про це ніхто не говорить.

Я про це писав у своєму романі «Депеш мод», там є музиканти, які грають на богослужіннях. Але я про це писав, не бачивши про це в живу. А потім побачив своїх персонажів у житті. Хтось із «Собак» грав в цих оркестрах, просто як сесійні музиканти.

Одним словом, ми збирались у цього музиканта, на його точці, якраз посеред Благбазу. Там була дуже специфічна атмосфера, коли ти увечері приходиш, Благбаз вже порожній – доволі дивно все це було. І ми там робили свої перші композиції. Там ми зробили свої три перші композиції і тоді ж восени 2007 року у нас були перші спільні концерти. Перший був у легендарному вже тепер клубі «Черчіль». Там був якийсь фестиваль чи концерт, де було кілька музичних груп, і ми там теж грали.

– Ви, мабуть, тоді не могли припустити, що цей проект буде таким довгограючим?

 – Навпаки, у нас були ілюзії, що ми дуже швидко станемо популярними. Я думав так: «Я письменник, в мене продаються книжки, хтось мене вже знає. У Собак своя аудиторія. І якщо ми складемо їхню аудиторію і мою аудиторію, то аудиторія стане вдвічі більше. А зіграв такий закон шоу-бізнесу: моїм читачам були не цікаві «Собаки», слухачам «Собак» була не цікава наша спільна річ. Сегмент звузився.

Я пам’ятаю наш перший київський концерт, куди прийшло чоловік 70. І ми були страшенно здивовані, як так. На мої літературні вечори приходило набагато більше людей. А тут раптом 70 людей, і ми не розуміємо, хто ці люди. А люди не розуміють, що відбувається на сцені. Це був дивний період. Насправді, нам знадобилося багато часу, щоб нарешті зрозуміти, що ми хочемо робити, а людям зрозуміти, що ми виконуємо.

У нас в групі декомунізації не було. Власне, комунізації так само. У нас все по-чесному. І коли група отримує великий гонорар і це все ділиться на 7 людей, то лишається не так багато.

– Тобто ваша творчість з часом потроху змінювалась?

 – Вона сильно змінювалась, безперечно. Нас десь до третього альбому сприймали як літературний проект. Думали, що це просто письменник, який читає свої вірші під музику. Коли глядач почав розуміти, що це справді рок-проект, що про літературу взагалі не йдеться, тоді стало набагато простіше.

– А зараз є інший проект, де ви читаєте свої вірші під музику, це «Лінія Манергейма».

– Теж не зовсім так. Ми зробили перший запис, перший сингл, так він такий більш медитативний та літературний. Але зараз ми записуємо нові речі, вони зовсім інакші.

Він теж швидко розвивається, трансформується. І маючи досвід помилок із «Собаками», ми знаємо, що краще відразу забути про літературу, працювати просто на слухача.

– А це чия ідея була, зробити такий проект?

 – Це теж спонтанна ідея була. Ми зустрілися с Женею Турчиновим…

– У обох був поганий настрій…

 – Так, у нас обох був поганий настрій, і він каже: «Ти знаєш, у Олега Каданова розпався «Оркестр Че», Олег Каданов розпався, давай що-небудь зробимо». Я кажу, звичайно, давай. Я Олегів «Оркестр» знаю 100 років. Навіть у нас була така спроба, вже ніхто про це не пам’ятає, 2006-го року, 12 років тому, ми з ними робили спільний проект, я і «Оркестр Че». Тоді у них був чи то квартет, чи то квінтет, зовсім інших склад, ніж в останні роки.

 – Здається, їх було 7.

 – А тоді у них був акустичний склад, вони грали дещо іншу музику. Але у них вже була своя аудиторія в Харкові і ще в якихось містах України. І ми зробили тоді кілька спільних концертів, навіть записали один трек, але це дійсно було читання віршів під музику. Ми навіть в Польщу з’їздили, дали кілька концертів в Польщі. Після того ми разом більше не грали. Хоча час від часу зустрічались з Олегом і говорили: «А давай ще щось зробимо, а давай відновимо, а давай спробуємо ще раз». Потім «Оркестр Че» зробили міні-альбом «Що вони бачили» на мої слова, який вони видали вже після того, як група офіційно розпалася…

Читайте також: Личности Харькова: Олег Каданов, честно о причинах распада «Оркестра Че»

– Це просто шикарний альбом вийшов.

 – Мені теж він дуже подобається. Власне, не тому, що на мої слова. Мені взагалі подобається Олегове розуміння музики, відчуття ним мелодики і те, як він працює із текстами, і зі своїми, і з чужими. Мені здається, так мало хто уміє.

– Тільки Олег міг так з нами вчинити, зробити альбом такого рівня…

– І розійтися, ага. Щойно «Оркестр Че» розпався, ми підхопили нещасного, печального, депресивного Олега. Я жартую. Насправді він не був печальним і депресивним, він був сповнений ідей. І ось виникла ідея робити щось разом. І ми робимо, і нам поки що подобається. Тому що там насправді така лабораторія, постійно виникають якісь ідеї. Недавно ми записали новий сингл, він вийде найближчим часом. Почали знімати нове відео. На осінь плануємо тур Україною. Одне слово, ідей багато, часу мало.

Прим.ред.: 14 вересня вийшов вже другий студійний ЕР «Лінії Маннергейма»:

itunes: http://clc.to/0fUPhQ
Google Play: http://clc.to/Hjwxyw

– Музиканти в групі «Жадан і Собаки» харків’яни, тобто переважно не україномовні. На який мові спілкуєтесь між собою?

– У нас в принципі це питання не стоїть. Я завжди і всюди говорю українською.

– А вони за 11 років не перейшли ще в спілкуванні з вами на українську?

– Скажімо так – вони білінгви. Іноді переходять на українську.

– А з вами особисто?

 – Та по-різному. Взагалі це питання не підіймається.

– В «Лініі Манeргeма» ви з Олегом Кадановим спілкуєтесь рідною мовою, думаю, Євген Турчинов з вами тeж перейшов на українську?

– У Жені прекрасна українська.

– Тому що в нього такі прекрасні вчителі.

 Що вам більше подобається, читати вірші в камерній обстановці, в повній тиші, або такий повний відрив з «Собаками» на сцені?

– Та все цікаво. І такий формат цікавий, і інший цікавий. Просто це різні енергетичні потоки. Мені цікаво все.

– Це не можна порівнювати?

 – Так, це дуже різні речі. Хоча, ви ж знаєте, і літературні вечори бувають різні. У мене в Києві був вечір, де було 1500 людей. І фактично, це був такий рок-концерт, коли ти починаєш щось читати, а читачі в залі впізнають цей вірш і починають якось реагувати. Дуже цікаво, насправді. Я не знаю, чи має це стосунок до літератури, але це цікаво.

– Що приносить більше грошей, література чи музика?

 – Література, звичайно. Тому що ні з ким ділитися не треба. «Собак» 7 чоловік.

– Плюс, музикантів, мабуть, більше, аніж письменників, якщо брати Україну.

 – Якщо серйозно говорити про фінанси і про гонорари, ясна річ, що у музичній сфері значно більші гонорари. Там вони в принципі є. А в літературі незвично робити виступи за квитки. Незвично, що письменник просить якийсь гонорар.

– Це ж для душі!

– Насправді, це несправедливо. Це теж робота і вона має оцінюватися, якщо вона чесно і професійно зроблена. Натомість у музиці це нормально, ніхто не ставить питання, коли музиканти просять гонорар. Але музикантів багато. «Собак» 7 людей, а ми ж демократи, у нас централізована система, немає такого, щоб хтось отримав більше, все ділиться порівну.

– Та це ж комунізм! А у нас тільки недавно декомунізація пройшла країною.

– У нас в групі декомунізації не було. Власне, комунізації так само. У нас все по-чесному. І коли група отримує великий гонорар і це все ділиться на 7 людей, то лишається не так багато.

– Ви зняли таке класне відео, з презентацією нового тур «Мальви», воно таке гуморне. Можна просто не шукати барабанщика, буде на одну людину менше.

– В цьому плані в «Лінії» простіше, тому що нас троє.

Мені розповідали таку історію, байку, про покійного, царство йому небесне, Кузьму Скрябіна. Його колись запросили на гастролі в Америку. Розповідали це люди в Америці, не знаю, чи це правда, чи ні, підозрюю, що правда. І він подумав, в групі людей багато, везти їх дорого, просто не окупиться, нерентабельно. І він подумав, поїду сам. Записав під мінусовку всю музику, і там так виступив. Завжди є варіант.

Читайте також: Александр Фоззи Сидоренко, ТНМК: «Играть в футбол и писать книги — это просто прикол» 

Книга “Антена”, спільна робота с Гамлетом Зіньківським

– Я була в Школі маркетингу та комунікацій на творчій зустрічі з Гамлетом Зіньківським в рамках проекту «Мині-багаж». Він там розповів, що цього літа протягом 2,5 місяців, майже не виходячи з квартири, розмальовував книжку з вашими віршами.

– Ця книга називається «Антена». Це 80 нових віршів.

Просто Гамлет зробив таку штуку, коли у мене позаминулого року вийшла книжка «Тамплієри», він взяв книжку і зробив з неї арт-бук. Він всю її розмалював. Тобто це не ілюстрації, це щось інше. Це просто паралельне написання книги. В «Тамплієрах» були ілюстрації Саші Ройтбурда, а Гамлет поверх цих ілюстрацій зробив свій візуальний ряд. Це було страшенно цікаво й симпатично.

І тому, коли я закінчив книгу «Антена», то попросив власне Гамлета зробити оформлення.

– Чи сподобалося вам те, що зробив Гамлет на сторінках вашого збірника цього разу?

– Воно вийшло дуже незвично. Так у нас книжки ніхто не оформлює. Тому що це не класичне оформлення книжки, це не є ілюстрація, як ми до неї звикли. Іноді це буквальне відтворення того, що є в тексті, іноді це якісь метафори, іноді це мінімалістична графіка, така, як Гамлет робить на стінах, іноді це просто сюжетні картини, там є багато всього. Воно трішки еклектичне і з огляду на це – цікаве. Тому що, знову повторюся, так ніхто не робить.

– Тут повинна зіграти ставка, за книгою прийдуть і ті, хто любить вашу поезію, і ті, хто любить малюнки Гамлета.

 – Або навпаки, не прийдуть ті, хто не любить Гамлета, і не прийдуть ті, хто не любить мене. Ну, подивимось.

Мені цікаво з Гамлетом працювати.

– Вам сподобалось те, що він зробив?

 – Якби я був художником, можливо, я би щось зробив інакше. Тому слово сподобалось-не сподобалось, воно тут не зовсім точне. Повторюсь, мені це дуже цікаво. А якщо цікаво, то я навіть готовий погодитися з варіантом Гамлета, а не з тим, як я це бачу. Тому що розумію, що у мене дуже суб’єктивний погляд, я можу чогось не сприймати, не розуміти і не бачити, а він це бачить краще, ніж я. Тому в будь-якому разі, думаю, це буде неординарна і колоритна книжка.

– Гамлет казав, що там були такі вірші, які він читав і просто не розумів, що можна до цього додати, там і так весь Всесвіт.

– Ну, він взявся малювати все, і відповідно там дуже різні речі, взагалі книжка доволі широка за спектром, і тематичним, і емоційним, і настроєвим. Я припускаю, що йому щось було можливо не цікаве, що він чогось не бачив, але, до його честі, він все зробив. Взагалі, він професіонал.

– Здається, він мав на увазі, що до деяких віршів узагалі не потрібні були малюнки.

– Можливо. Словом, це вийшов такий подвійний щоденник, – його і мій. Я дуже чекаю на появу цієї книжки, ми робимо 2 варіанти: один такий ніби преміум-класу, там буде дорожчий друк.

– Тверда обкладинка?

– Так. А друга буде таким покетбуком.

– Як з такою насиченою музичною програмою ви встигаєте писати книги, писати вірші? Ви це робите в дорозі на гастролях?

– Багато чого в дорозі, так. Насправді, це заважає. Заважає настільки, що я з зими іду на канікули. У нас із «Лінією Манергейма» закінчуються гастролі 30 листопада, і все – я на три місяці сідаю писати книжку.

– Я десь читала, що коли ви щось пишете, у вас навіть немає поруч телефона і немає можливості з вами зв’язатися.

– Ні, це неправда. Телефон у мене завжди з собою. Просто він такий, що сюди дзвонять 2-3 людини на добу. А так я завжди намагаюсь сидіти в Інтернеті.

– А ваші сторінки в соціальних мережах веде хтось інший?

– Та по-різному. Іноді я сиджу сам, мені цікаво.

– А де саме? Facebook?

– Так, facebook. Хоча, насправді я чайник і мало що там вмію, тобто я не вмію тегати-хештегати. Хоча розумію переваги соціальних мереж. Це хороша комунікативна штука, якщо ти вмієш нею користуватися, не стаєш заручником.

– Вам ніколи ставати заручником соціальних мереж, я впевнена в цьому.

– Ну, мені і не хочеться ставати заручником. Постійно себе б’єш по руках, коли хочеться зайвий раз влізти в мережу.

«Люби Харьков»

– Наступне питання я намагаюся поставити у кожному інтерв’ю. У Харкова колись був статус культурної столиці України. Де вона зараз? 

– Мені здається, сьогодні в принципі немає культурних столиць. Столиця – це термін із ХХ століття, нічим не наповнений. Є політична столиця, це Київ, а культурна столиця – її немає, і слава богу.

– Серйозно?

– Мені так здається. У нас є Львів, є Одеса, Київ, Харків – це чотирикутник, який складає основу культурного життя.

Ясна річ, що Київ на себе перетягує ковдру, тому що це і політичний центр, і адміністративний центр, і фінансовий центр. Є така певна києвоцентричність, і це, мабуть, не дуже здорово. Але казати, що сьогодні саме Київ є культурною столицею, я би не став.

Мені здається, що поділ на столичність і провінційність – він не дуже конструктивний, не дуже правильний. От в Німеччину приїдьте, де там столиця? Ясна річ, що там є Берлін і є решта Німеччини. От серед решти Німеччини столицю важко визначити.

Столиця там, де ти її хочеш бачити, де ти щось робиш, де є люди, готові щось робити і, головне, де є публіка, готова це сприймати. А буде цієї публіки 100 чоловік, або 100000 людей – не так важливо.

– В місті-мільйоннику Харкові, як не дивно, вся публіка це як раз кілька сотен людей, і все.

– Харків – місто дуже специфічне. Він трішки інституційно відстає і трішки адміністративно не потрапляє в ногу з часом. Але в принципі у Харкові все не так погано. Тут багато цікавих людей, які щось роблять, тут величезна кількість публіки, тут цікаві ініціативи. Думаю, що Харкову скаржитись на щось гріх.

– Від різних творчих людей чула, що Харків це теплиця з плекання талантів, ви також колись казали, що це своєрідна лабораторія. Тому що тут є якась специфічна особливість, атмосфера сприяє розвитку талантів. Вони проїздять або виростають тут, стартують з якимись дуже класними унікальними речами. Але, на жаль, Харкову важко утримати когось надовго.

– Так, у Харкова є такий статус транзитності. Він є і географічно, тому що Харків це транзитне місто, між Києвом, Кавказом, Москвою і Кримом. І з ким ви не поговоріть, у Харкові обов’язково хто-небудь або вчився, або служив у війську, або сидів у тюрмі, або просто бував у гостях, або у когось бабуся тут похована, або у когось тут тітка жила, або хтось на заводі працював. Взагалі, це такий величезний вокзал, величезний термінал, через який проходять просто мільйони людей. І, відповідно, з одного боку тут природня поява величезної кількості креативних людей, а з іншого боку, так само природно, що багато з них тут не затримуються. Тому що є величезна спокуса звалити в Київ або в Москву, або в Тель-Авів, або в Нью-Йорк, або в Берлін, або ще кудись.

– Це, мабуть, невеличке харківське диво, що тут живе, затримався Олег Каданов, ви…

 – Насправді багато хто затримався. Ми зазвичай дивимось на тих, хто кудись поїхав, а не схильні помічати, як багато талановитих людей тут залишилися.

У нас театральне середовище дуже цікаве, музична сцена в нас яка цікава, та і з літературою все добре, теж багато цікавого.

Мені здається, що Харкову справді бракує людей, як би це вірно сформулювати, які б залишилися, чогось би досягли і показали, що от можна бути в Харкові і не сильно думати про чужі столиці. Тому що досвід чужого успіху він насправді мотивує і позбавляє багатьох неврозів.

Насправді, багато харків’ян звикли говорити: «Ці поїхали, ця поїхала, той виїхав і нам нема чого тут випасати, тому що всі талановиті, ні, всі успішні, звідси поїхали». А це насправді не обов’язково, мені здається, і насправді це питання випадку.

Чиатйте також: Ефим Чупахин: «Если начал страдать звездной болезнью, приезжай на терапию в Нью-Йорк»

Я не проти, щоб люди їздили. Є така не зовсім здорова позиція, що ти маєш жити тут і нікуди не їхати. Чому? Світ великий, світ широкий, насправді, це ж прекрасно, що людина може їздити і бачити світ. Інша річ, що мені цікаві люди, які тут залишаються і не стають якимись аутсайдерами, не стають якимись маргіналами, а дійсно реалізовуються і можуть тут себе знайти і можуть тут щось робити.

І з іншого боку, страшенно не люблю людей, які налаштовані до Харкова різко негативно, різко критично, особливо ті, які тут живуть і дуже не люблять Харків. Тобто  розумію, що Харків є за що критикувати, тут є багато речей і в політичному житті, і в економічному, і в соціальному, і в культурному, за які можна критикувати. Але, в моєму розумінні, критика має бути конструктивна. Якщо не подобається, давай, спробуй виправити, давай попрацюй. А просто сидіти і говорити, як тут погано, яка це діра, що це кінець світу, що тут нічого хорошого бути не може – мені здається це таке самоїдство, в якому нічого хорошого немає.

– Я стикалася з такою ситуацією часто, я спілкуюсь більше в творчому середовищі, там люди критикують місто, але ця критика продиктована любов’ю і бажанням щось змінити на краще.

– Абсолютно згоден.

– І вони це роблять.

А є друга категорія людей, не дай боже, ти щось напишеш в пості або в  статті не дуже приємне про Харків. Відразу стільки галасу: «Да наш город самый лучший. Вы только посмотрите, какие у нас лавочки, а парк какой!» І починається: «Не любишь Харьков, нечего здесь жить. Наш Харьков самый лучший».

– Колись у Кості Кеворкяна у програмі було таке гасло, яке мене дуже дивувало: «Люби Харьков или убирайся вон!» Перша половина мені подобалася: «Люби Харьков». Мене завжди дивувала ця категоричність.

– І тоді ще по всьому місту були такі борди з цим написом: «Люби Харьков или убирайся вон!»

– Любити Харків – це прекрасно, тим більше його є за що любити. Але, мені здається, якщо немає нормального критичного ставлення до реальності, це очевидно свідчить про те, що людина не проінформована або в неї просто немає здатності критично осмислювати події і реальність. Якось так.

Тетяна Леонова