Письменник Юрій Андрухович у Харкові: “Під кінець року сяду писати новий роман”

15 вересня відомий український поет та письменник Юрій Андрухович завітав до нашого міста з концертом «Літографії» (разом із польським гуртом «Карбідо»). Ми зустрілись з письменником до концерту та доволі вдало поспілкувалися про тур по містам України, поезію та прозу, творчість митця, його доньку та наше місто.

Розкажіть, будь ласка, про концерт, який відбудеться сьогодні.

Загалом, із цими музикантами я знайомий уже більше 13 років, і протягом цих років звичайно у нас були всякі паузи, перерви. Змінювався їхній склад трохи. Останнім часом ці зміни в основному полягають у тому, що їх стає менше, музикантів. Але я все-таки завжди повертаюся в думках до першого виступу, який в 2005 році відбувся на поетичному фестивалі, власне, у польському місті Вроцлаві, де цей гурт базується, і оттоді ми виступили на сцені разом вперше. Організатори фестивалю вирішили так, що поет буде читати, а музиканти там в глибині сцени будуть відбирати якісь музичні звуки. Але в нас вийшло щось більше, ніж музичні звуки і читання. І в нас із ними виникла така ідея, що ми колись зберемося, щоб записати все це. І вже рівно через рік після того концерту в 2006 в нас вийшов перший альбом. І так ми дожилися до того, що в нас уже вийшов цей п`ятий альбом. Ми його записували десь приблизно 2 роки. Потім матеріал цей лежав. Уже тепер він вийшов в альбом. І ми їздимо в турі з його презентацією, ми виконуємо цю програму. У нас всього в 9 міст. Харків став четвертим. Уже ми виступили в Чернівцях, Одесі и Кропивницькому. Тепер Харків, після Харкова Київ. І потім уже решта міст. Одним словом, 9 міст, 9 концертів.

У вас така цифра 9, як щаслива…

Так склалося, могло бути один, два, але за часом в нас оптимально так, щоб приїжджати з іншого міста і ввечері не грати, а мати час на відпочинок. А виступати вже наступного дня. Так ми це все розклали, то у нас 9 вийшло. 10 було б вже трошки багато.

Читайте також: Письменник Юрій Андрухович: «Після модифікацій, через які роман пройшов у 20 сторіччі, будь-яка проза може сприйматись як роман

То ви вчора приїхали? Встигли по місту погуляти?

Так, вчора, ввечері. Я в Харкові вже втомився рахувати, скільки разів був. Центральну частину я знаю, люблю. Можно так сказати, що багато разів. Я не знаю багатьох районів Харкова. Вчора ми в’їзжали з південного боку міста, і ми їхали з узвищща, і коли вже світилося, то видно, що це мегаполіс. Це місто велетенське. Так що, я особливо нікуди не вискакував учора ввечері.

А взагалі, треба згадати такий факт, що «Карбідо» і я вперше в України виступили саме в Харкові. Це було в 2006-му, 12 років тому, в театрі імени Шевченка («Березіль»). Там був фестиваль, який називався «Цех». І ми там зіграли перший в історії наш концерт. Бо до того моменту ми грали тільки в Польщі. Пов`язане з Харковом у нас те, що ми потім багато-багато концертів зіграли в України, але перший був тут.

Фото з концерту Ю.Андруховича та гурту “Карбідо” 15 вересня

Наша співпраця як раз принципово базується на тому, що в нас немає компоненту який важніше: поезія чи музика. Це равноправвя та взаємопроникнення. Я починаю працювати і співтворцем музики разом із гуртом. Хоча я не маю ніякої музичної освіти. Але в процесі нашої співтворчості з`являються певні музичні рішення, і з іншого боку вони стають моїми співавторами текстів. Тому що іноді нам треба змінювати якісь конкретні місця під необхідний ритм, або якесь музичне рішення. Або ще далі підемо, у цьому циклі «Літографії» всі 7 поезій польською мовою переклав наш басист. Тобто він ніколи раніше поезію не перекладав, але в нього є літературний нахил, бо він пише п`єси. Він трохи драматург, перемагав на конкурсах польської драматурги. В нього є літературне обдарування, і він спробував ці тексти перекласти. Не все вдавалося з першого разу. Він мені їх присилав (різни варіанти, я йому вказував, що не так). І десь після четвертого варіанту вже ми приймали. І зараз вони в альбомі.

Тобто в нас таке взаємопроникнення і це повний симбіоз, як ви кажете. Тому що, і слово, і музика – це все одно звуки. Ця звукова спільна компонента вона визначає…

Так це так само, як незрозуміло що було первинним. Слово чи… Кажуть, що слово…

Я думаю, що ритм..

Хочеться запитати стосовно Сергія Жадана. Я не знаю, чомусь у мене виникає, нехай примітивна, але паралель, між вашими творчими шляхами і реалізації ідей виступати разом с музичними гуртами…

Само собою паралелі напрошуються. Я його знаю із моменту, як йому років 18 було, і він до мене додому до Франківська зайшов показати свої перші публікації на ксероксі. Це така була доволі смішна історія. Треба сказати, що я за Сергієм і його творчістю спостерігаю, і десь там разом з ним це все переживаю. Тому що ми дуже багато речей робили спільними, і думаю, будемо робити. І зокрема із початку 2000-х років ми придумували власні вечори поезії з музикантами. І тому мене зовсім не дивує, що його з часом потягнуло в тому напрямку. Я думаю, що в нас різні музичні рішення. А базовий підхід єдиний. Це виступає поет, який має певні музичні схильності та амбіції, він створює з музикантами щось таке спільне.

Фото з концерту Ю.Андруховича та гурту “Карбідо” 15 вересня

Я після довгих років зрозумів одну таку штуку, що творчі плани і поезія – це не сумісні речі. Тобто поезію не вдасться запланувати. Я можу запланувати таке, що от візьму я через тиждень та напишу твір. А поезія… вона приходить. І тоді треба просто відчути цей момент, що вона прийшла, і треба сідати, і записувати,  просто ввійти в цей контакт.

Ну як зверху, так? Якесь таке інформаційне поле…

Так… А прозу можна раціонально розкласти на якість етапи. Особливо якщо це великий формат. Якщо це роман можна не квапитися з написанням, а розробляти якісь ескізи, конспекти, будувати план. Тобто написання прози піддається планомірному процесу, і я так сам практикую. І можу сказати, що десь під кінець цього року я сяду писати новий роман. Він в мене вже формується. А от вірші … може і завтра.

А коли до вас приходить це творче осяяння, ви в голові це формуєте або одразу записуєте?

Це в різні часи було по-різному. Коли у 80-ті роки я був майже був тільки поетом, я майже не писав прозу. Я жив тим. що я пишу вірші. Але тоді це була така якась метода доволі ризикована. Я не сідав писати до того моменту, поки весь вірш не був в голові. Строфа за строфою. И там всі чорновики були, і там в голові я уявно відмовлявся від такого слова, інше писав. І коли я цим ділився, мене часто запитували, чи я не боюся забути. Звечора знав, а потім на ранок вилетіло з голови. І я був настільки в це включеним що це було неможливо забути. Це було в мені просто, і все… Але це не означає, що коли я потім сів і записав це, що воно таке чистеньке було. Я знову креслив, із пам`яті виринали десь попередні варіанти. Коли я в 90-ті роки вірші перестав писати, вони від мене відреклися, я відновив писання тільки через 9 років. І тоді вони у мене зовсім інші за характером стали. І я працював тільки з комп’ютером. І от я сідав, і починав писати верлібр. З перших слів… тобто це зовсім інший процес. А до цього я складав в голові, і записував від руки. Це був цілий процес.. такі в мене було товстелезні блокноти, журнали.

Фото з концерту Ю.Андруховича та гурту “Карбідо” 15 вересня

За національними моментами я б не ділив. Але в мене є свої періоди, як у поета, і як у читача поезії. Хтось входить на передній план і це страшенно подобається…Потім ніби проживаєш з цим певний період. З російських… Був період, не весь звичайно Срібний вік, а такі вихідці, як Пастернак чи Мандельштам. Це навіть знайшло цей вияв в тому, що я по кілька їхніх віршів переклав. Ніби я з середини зайшов у їх поезію. Був такий період захоплення Бродським. Але в той же час я дуже зорієнтований на польську поезію 30-го сторіччя. А потім я відкрив для себе американців. І  зробив цілу антологію свою авторську. Я вибрав дев`ятьох американських поетів бітницького періоду. Хоча вони не всі бітники. Але її називають «Антологія бітників». Це 50-60 роки 20-го століття. Тобто вони в мене доволі різні всі ці поети. Був період особливого захоплення найновішими поляками, які в  90-ті роки дебютували. А українська поезія – звичайно це такий хліб насущий. У мене багато імен, які я люблю. А є такі, перед якими справді схиляюся..

Читайте також: Импульс Фест 2018. День 1-й: ВВ, Dakh Daughters, Жадан і Собаки (комментарии артистов, ФОТО)

Ваші книги перекладають на різні мови світу. Чи є якась статистика, якою мовою вийшло більше ваших творів?

Мені недавно довелось порахувати. З одного видавництва прислали мою біографічну довідку. Там написали, що перекладено твори 14-ми мовами.. Мені здалося, що їх більше.. Став рахувати, виявилось, що 20. Мої книжки в яких мовах найбільше розійшлися – це однозначно мови німецька и польська. Я став у середині нульових років відомим німецькомовним автором. А до того щось подібне відбувалося і з польською. Практично всі мої книжки прозові виходили цими мовами. Крім того, більше моїх книжок вийшли іспанською, але наскільки вони видаються невідомо. В мене був прекрасний видавець, який згодом став моїм близьким другом.  Але його декілька років тому не стало. Відтоді я не знаю свою подальшу долю, тому що після його відходу політика в видавництві змінилися. Але все, що та той момент було, він видав іспанською. Є книги видані і англійською, і французькою. Це важливі світові мови. Отож, найбільше – це Польща та німецькомовні країни: Німеччина, Австрія та частина Швейцарії.

Ви закінчували Літературний Інститут. Підкажіть, наскільки важливо для людини, яка пише, навчатися в такому вищому закладі?

Чесно скажу що я не їхав на 5 років навчатися там як студент, це була трохи інша форма. Це були Вищі літературні курси при Інститути імені Горького. І вони були тривалістю 2 роки. І це для дорослих людей, які вже були членами Спілки Письменників, але це придумали для того щоб люди, які за професією інженери або лікарі, живучи в Москві, пройшли через ці курси, де вони поповнять всі свої гуманітарні знання, де вони будуть окремими спецкурсами вивчати письменників. І тому мені важко відповідати чи щось таке дає Інститут, тому що в шкурі студента я в ньому не був. А ми з’їхалися туди сформованими людьми. Ми користувались з такої нагоди, стипендія, свобода, у кожного своя кімната в гуртожитку.

Вам скільки тоді було років?

Я був наймолодшим в групі, мені було 29. Інші були старшими, найстаріший був письменник з Туркменії, я так і не знаю, що він писав. Йому не менше 50-ти було. Це як курси підвищення кваліфікації письменників.

Фото з концерту Ю.Андруховича та гурту “Карбідо” 15 вересня

Мені це не може бути неприємно. Це дуже близька мені людина. В неї талант до писання літературних текстів розкрився доволі рано, бо вона в шкільні роки виконувала творчі завдання, писала віршовані тексти на уроці літератури. Було зрозуміло що це в ній є, і що вона з цим буде жити. Хоча, як правило, буває що до мене звертаються батьки якоїсь дитини і кажуть:  «Наш хлопчик пише вірші, подивиться». Я питаю: «Скільки йому років?» Мені відповідають: 12,13.. Я кажу: «Неможливо буде нічого ще визначити. Дайте йому ще час. Добре те що пише, і хай собі розвивається». Тому що письменництво вимагає самотності. З усіх митців, письменник – це найсамотніший. Тому, якшо є ця Божья іскра, дайте спокій. Хай зріє. Єдина моя порада завжди – хай більше читає, і не думає, що він єдиний на цьому світі, хто щось пише…

Тому я ніколи не водив рукою дочки. Я ніколи не підходив подивитись через плече що в неї складається чи не складається. І більше того, вона стала дебютанткою в 19 років через конкурс видавництва «Смолоскип» (вона подала на нього свою повість). За умовами конкурсу йде анонімне оцінювання творів автора. Тобто мої ніякі впливи там не працювали, бо і я не знав, що вона бере участь в цьому конкурсі. І там ніхто не знав, що це вона. Софія отримала там другу чи третю премію. А результатом цього – був вихід цієї книжки. Вийшла ця книжка, і її зауважили критики. І так все почалось, і вже потім я тільки спостерігав за її становленням, і на сьогоднішній день у нас паритетні стосунки. Ми – двоє письменників які ще й близькі родичі, і про літературу ми теж іноді говоримо.  Коли вона дописує свій твір, то я – один із її перших читачів. І я роблю те саме, свої твори теж висилаю їй, вже коли я вважаю що мій рукопис завершено, і я в ньому довів усе. Так що, тут не має ієрархії, що я їй передаю якийсь досвід. Це в неї все своє. І ми як би рівні в цьому.

А як її підтримуєте?Наприклад, якщо криза у творчості…

Так він і у мене буває… Тоді і їй треба мене підтримувати. В мене був раніше принцип – не називати її в публічних інтерв’ю, щоб не хвалити. А потім я вирішив від цього відійти, тому що об’єктивно, вона одна із кращих письменниць у цій літературі. Чому я маю про це мовчати? Це визнало стільки людей окрім мене! І що я буду робити вигляд що її немає.

Фото з концерту Ю.Андруховича та гурту “Карбідо” 15 вересня

Я думаю, що є свої відмінності… Це місто зав’язане на великій промисловості, на точній науці. Харків – це місто, яке визначало індустріальне обличчя України. Коли в 30-ті роки столицю перенесли, з Харкова до Київа, перемістився культурно-мистецький бомонд… Його згодом фактично весь знищив Сталін. Це місто технарів і місто великої промисловості. В цьому на мій погляд основна ментальна відмінність.

Західноукраїнскі міста за винятком Львова, це міста де люди доволі швидко пройшли економічну трансформацію. Тому що там усе відповідає малому і середньому бізнесу, середні бізнеси, якісь магазинчики, кафе, готельчики, Карпати…туристичний бізнес. Це дрібні власники. І від цього можна почати танцювати, говорити про відмінності. Але в цілому я не думаю, що є щось єдине, що можна назвати Східна Україна. Можна говорити, що є Західна Україна. І то вона доволі різна, бо в нас із Закарпаттям стільки різниць, що можливо ми з Харковом ближче ніж з Закарпаттям. І для них Східна Україна починається уже з Франківскої області. Ці що за Карпатами – це східники для закарпатців. Тому це умовний термін. Харків є центром Слобожанського регіону з усіма цими історичними контекстами. Мені довелося вперше тут бути на запрошення Жадана. Я приїхав як поет, ми були такими суперзірками, які створили свою групу. І от ми в 1994 році приїхали вперше в Харків на творчий вечір. Все що я знав, що це місто в якому говорять російською мовою,  і що тут навряд чи когось зацікавить наш поетичний вечір. Але в нас була повна зала і нас сприймали як героїв. І я зрозумів, що є багато несподіванок, просто їм треба йти назустріч. Був колись такий гурт «Мертвий Півень», львівський гурт, але його учасник переїхав до Харкова, де вони і записали свій альбом, який повністю на мої тексти, він називається «Made in UA» (як Україна та мої ініціали).

Фото з концерту Ю.Андруховича та гурту “Карбідо” 15 вересня

Я кілька разів подовгу жив у Берліні. И мені там було добре. Я не можу сказати, що я відмовився б там пожити ще. Там я, як вдома. Мені добре там, бо я настільки вільно почуваюся в мові, що я можу навіть видатися «своїм». Але так щоб назавжди – це навряд чи. Все-таки це не якісь містичні мотиви, зв`язку з рідною землею. А просто одне діло це вільно володіти чужою мовою, інше діло перебувати в своїй рідній. Заради цього хочеться в Україну повертатися.

Читайте також: Письменник Сергій Жадан: «Дуже важливо до останнього наполягати, що я не музикант»

А місто мрії? Воно реальне чи міфічне для вас?

Я скажу, що є таке. Я не був в цьому місті ніколи, але я би дуже хотів потрапити на берег Тихого Океану у Сієтл. Я стільки про нього чув.. Мені на цю осінь запланували трохи виступів в Канаді та в Штатах, и в Канаді за графіком я виступаю на острові Ванкувер. А тоді я лечу в Штати в Сан-Франциско. І я спеціально попросив, щоб цей переліт був через Сієтл, і щоб у мене був час погуляти по місту.

А відпочивати вдається? Якщо просто подорожі?

Я просто не можу цього відокремити. В мене був останній місяць: спочатку один музичний фестиваль, у Словенії, а через 8 днів – інший фестиваль. І от між цими фестивалями 8 днів я відпочивав на морі. Вийшло так: відфестивалив, поїхав відпочив. Все це було так мило и сонячно.

А в Азїї були? Екзотичні країни?

Я би поїхав, якщо б мені там книжку видали б тайською. Я не турист за натурою, я не хочу їхати туристом. А я хочу їхати, на приклад, якщо не для фестивалю чи книжки, а якщо в мене там є друг чи друзі, і вони мені покажуть свою країну, то я з радістю на їхнє запрошення відгукнусь.

Записала: Наталя Пічник