Режисер Ольга Турутя-Прасолова: “Треба від радянської культури переходити до сучасного українського театру”

Ольга Турутя-Прасолова  – нове ім’я в українському театрі. На рахунку 35-річного режисера постановка шотландського драматурга Девіда Гарровера «Ножі в курях» в театрі імені Івана Франка в Києві, “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського в Будинку актора у Харкові і “Чайка” Антона Чехова на малій сцені театру руської драми імені Пушкіна.  Свого часу режисер перемогла в конкурсі молодої режисури і сучасної британської драми, організованого театром імені Івана Франка та Британською радою в Україні. А сьогодні, 30 червня, в кінці театрального сезону, Ольга представляє свою четверту постановку, “Ляльковий дім” за п’єсою Генріка Ібсена. На цей раз режисерка освоює велику сцену театру Пушкіна.

Коля Оля була маленькою, її не цікавило навчання у школі, зате коли дівчина знайшла своє покликання, то закінчила Харківський університет мистецтв з червоним дипломом. Бажання далі розвиватися в професії художника привело її в режисуру. Ми поспілкувались про особливості українського театру, місце в ньому молодого режисера, очікування сучасного глядача і актуальність “Лялькового дому” через майже сто п’ятдесят років після написання. 

– Колись вважалося, що телебачення замінить і кіно, і театр. Але театр, в тому сучасному розумінні, як ми його знаємо, існує вже кілька століть і не здає позицій. Я кілька разів намагалася піти на виставу в сезон, заздалегідь не купуючи квитки – місць не було. І це практично в будь-якому з харківських театрів. Ви можете якось пояснити таку популярність театру?

– Це уособлене мистецтво, яке має свою нішу, і не схоже ні на що інше. Я сподіваюсь, що мода ходити до театру ніколи не мине. Тому що я дуже люблю працювати в театрі (посміхається). І мені хотілось би, щоб у мене була робота.  

Тут живі емоції і неповторність моменту. Кіно ти можешь передивитися. А в театр ти кожного разу будеш приходити – і кожного разу це щось нове. По-перше, актори с часом напрацьовують матеріал, а по-друге вистава починає жити вже після прем’єри.

– Жоден спектакль не схожий на інший.

– Так, це кожного разу щось нове. Для глядача прем’єра – це фінал роботи, а для режисера і акторів – це лише початок. Вже після прем’єри стає зрозуміло, якою вистава має бути.

Глядачі кажуть: «Мы приходим отдохнуть». Добре, підіть у сауну відпочиньте. Театр – це не місце, щоб відпочивати. Так, ти приходиш сюди не працювати, але театр все одно має нести якийсь меседж, посилання, думку. Театр має впливати на глядача.

Актори і режисери трошки інакше сприймають матеріал. Для режисера все відкрито відразу. Те, що я хочу сказати, я бачу і читаю відразу. І мені здається, що це на поверхні. Для акторів все інакше. Вони повинні підійти до цієї думки. Це нормальний робочий процес, але він трішечки довший, ніж у режисера.

Головна думка вистави, основна ідея починає звучати вже коли актори розуміють свій текст, розуміють чому саме в цю хвилину відбувається саме ця дія. І десь через 13-15 вистав вона вже така, як хотів би бачити її режисер. Тільки тоді я можу, нарешті, дивитися виставу, а не нервувати і запитувати про якісь зауваження.

– І переживати, що актори забудуть текст. Я чула, що ви на прем’єрі не хочете суфлера.

– Актор повинен знати текст. Все. Крапка. Незнання тексту – це незнання матеріалу. Актори не заучують текст, як школярі. Вони його проживають, починають робити своїм. Відповідно, вони не можуть його забути, як ти не можеш забути свою мову.

– Тоді перейдемо до сенсів. П’єса “Ляльковий дім”, коли її в 1879 році написав Ібсен, була дуже своєчасна. Вона висвітлювала актуальні на той момент проблеми, поставила під сумнів існуючий сімейний уклад. І подібні кроки, боротьба зі звичним укладом, призвели поступово до того, що ми маємо.

Але зараз абсолютна рівноправність. Мені здається, якщо десь когось в родині обмежують – це якийсь свідомий чи несвідомий вибір цієї дорослої людини. Це не поширена зараз ситуація.
Ви вважаєте, що зараз все ще актуально підіймати таку тему? Або ви поставили цю п’єсу, як данину класиці, культурній спадщині?

– Буквально вчора я читала соціологічне опитування про те, наскільки матері частіше і більше приймають участь у вихованні дітей. Одягнути дитину, повести ії на кружок, взагалі займатися ії освітою, взяти декретну відпустку або взяти лікарняний – це роблять жінки. Тому я не можу сказати, що наше суспільство повністю готове до рівності, до того, що в родині права і обов’язки діляться рівно навпіл.

І ще в нашій ментальності є така цікава особливість – ми кладемо себе на цей жертовний стіл, “я тобі все приготую і капці принесу”. А ти мені що? Він тобі нічого, бо ти сама добровільно все зробила.

Чесно кажучи, в моєму оточенні ця тема не звучить так яскраво. Але коли я спілкуюся зі звичайними людьми, котрі не мають відношення до театру, живуть звичайним життям, ходять на роботу… я не знаю, де звичайні люди працюють… (сміється) Я просто помічаю такий спротив з чоловічого боку: “Твой день 8 марта, иди стой на кухне”. Або думка про те, що жінка обов’язково має готувати. Зараз жінки так само багато працюють, як і чоловіки.

І приходячи додому,  домашні справи повинні так сам ділитися навпіл. Тому що якщо це буде лягати на одні плечі, а воно часто так і відбувається, про рівність в нашому суспільстві, конкретно в Україні, ще дуже рано говорити. Тобто я ії поки що не бачу. Тому що бути жінкою-режисером, ходити в сукнях, а не в брюках… Я кажу жінкою-режисером, а не режисеркою, тому що для нас це не звично, що в професіі є і жіноче ім’я також. Звикли що режисер – це чоловік середнього віку, середнього зросту. Треба долати це несприйняття… “Где режисер? Я не вижу здесь режисера?”. Тому в виставі мені хотілось би звернути увагу не на те, що, ось дивіться, всі мужики козли, а на те, що така ситуація в родині – це свідомий вибір.

Якщо ти дозволяєш лупцювати себе по обличчю, якщо ти дозволяєш проявляти до себе жорстокість, якщо ти не борешся за рівність прав, свобод, обов’язків, то це твій особистий вибір. Я не вказую на те, як треба, чи як не треба.  Мистецтво покликане ставити питання, а не давати на них відповіді. І ось тут питання: “Чи ми готові це сприйняти?”. Тому що я, на щастя, не знаю таких жінок, над якими чоловіки чинять насильство, або може вони не зізнаються мені. Але по статистиці таких сімей дуже багато.

І ще в нашій ментальності є така цікава особливість – ми кладемо себе на цей жертовний стіл, “я тобі все приготую і капці принесу”. А ти мені що? Він тобі нічого, бо ти сама добровільно все зробила. За таке ж саме ставлення до себе треба боротися, про це треба домовлятися до того, як виходити заміж. І в жодному разі не казати, що я жертва, всі чоловіки погані. Всі ситуації навколо себе ми будуємо самі, моделюємо через негативне чи позитивне мислення. І все, що з нами трапляється, так чи інакше є результатом нашої діяльності або бездіяльності. Це моє переконання на сьогоднішній день. Не знаю, може я його колись зміню. Але поки що я бачу, що це правило діє.

– Можливо якась жінка, переглянувши “Ляльковий дім”, зможе збоку подивитися на свої сімейні відносини. Деякі просто несвідомо можуть проживати життя і навіть не розуміти, що щось не так.

– Є тітки, бабусі, які дуже довго не дозволяють виростати своїм дітям. Це в нашій ментальності чомусь живе, існує і процвітає. І коли ти кажеш: “Мамо, сядьте, давайте разом кіно подивимось”, – вона кудись біжить, щось тобі робить. Зараз дачні сезони, людина на електричках виїжджає за місто, вертається з обірваними руками, заморена, і каже: “Ось я вам два відра картоплі, а ви мені що?”

Я сподіваюсь, що не тільки для жінок, але і для чоловіків важливо відверто звернутися до цієї теми. Саме для того, щоб люди зазирнули в своє життя.

Якщо ви будете вісім років терпіти, щось замовчувати: “Ой, це незручно… Та що я не потерплю, та що я на собі не заощаджу?  Це краще дітям, це краще чоловіку”. І це приводить до таких наслідків, як у виставі. Тому що чим більше влади над собою ми віддаємо, тим більше її хтось з іншого боку хоче забирати. Це таке особисте питання і дуже болісне. Але я взялась за таку важку тему, мені цікаво її дослідити, цікаво поговорити про неї.

– Спочатку подібні жести від жінки щирі. Адже у нас жінки жертовні, як правило, виховані на класичній літературі. Особливо якщо російську взяти, там образ жінки з твору в твір дуже схожий – віддати всю себе, нічого собі не залишивши. І це спочатку сприймається чоловіком з подивом, потім як належне, а потім вже переходить в вимогу. І ось я на репетиції трошки підглянула, не знаю, чи є це в п’єсі, коли Нора з насолодою сама їсть печиво. Цим прийомом показаний момент, коли вона почала жити і для себе також.

– Насправді рада, що прочитався цей жест. Тому що у нас з цього печива все починається. Воно є в тексті. Ми просто вже дограли, і в фіналі у нас кожен персонаж має свій монолог біля мікрофона. А Норин монолог – це просто “поесть печенья наконец-то”.

Хочеш рецепт холодної кави: заведи дітей. І завжди будеш пити каву холодною. Поки відвів дітей в садочок, в школу, погодував, коліно намазав зеленкою і все, розумієш, що нічого сам не встиг для себе зробити. Тут важливий момент, звертатися до себе, не губити свою особистість в буденності. Це вже друга вистава, де я звертаюсь до теми: “Виделочки, тарілочки, миття посуду, а де серед цього я?”

Я не пам’ятаю, чий це вислів про те, що багато творчих особистостей і кар’єр завершилося з появою коляски. Не через те, що є дитина і це перешкода. А через те, що ми настільки цім захоплюємося, що забуваємо про свої власні бажання.

Чим більше влади над собою ми віддаємо, тим більше її хтось з іншого боку хоче забирати. Це таке особисте питання і дуже болісне.

Мені колись подобалося малювати, я з етюдником стояла в саду, писала картини. Можливо це робити з дітьми, привчити їх до малювання. Це трошки більше мороки. Але, якщо цього не зробити зараз, потім все. Фарби засохли, етюдник згнив…

–  Діти підросли і роз’їхалися…

– Так, діти підросли  і роз’їхалися. Тут важливо не жити життям чоловіка, життям родини, життям дітей, просто не приносити себе в жертву. А гармонійно поєднувати це з власним життям. Інакше це призведе до таких наслідків, коли доведеться все відрізати і починати знову.

Коли Ібсен написав цю п’єсу, йому заборонили грати такий фінал. Він її переписав, і Нора поверталась до свого чоловіка, тому що тоді інакше було просто неможливо. Згодом він зміг залишити  її в початковому варіанті, щоб Нора не поверталась до чоловіка, а спочатку знайшла себе. А потім вже вирішувала, потрібно їй це чи ні. Але це вже буде за кулісами.

Я не кажу, давайте розвалимо всі сім’ї, ні. Насправді, її монолог починається з того, що ми 8 років живемо разом і жодного разу не розмовляли.

– Прем’єра в кінці сезону. Це пов’язано з тим, що ви молодий режисер і вам віддали велику сцену, треба придивитися? Або ж репертуар на рік був розписаний, а тут з’явилася нова ідея, вирішили втілювати?

– Це питання до директора, бо це його ідея. Я взагалі думала, що в мене після “Чайки” буде перерва. Але добре, що її не було.

Одразу після виходу вистави на малій сцені, мені запропонували поставити щось на великій під фінал сезону. Важко в тому сенсі, що зараз дуже слабо продаються квітки на вистави у будь-яких театрах. Всі на морях, на дачах, на відпочинку. Люди не дуже йдуть зараз до театру, бо нарешті гарна погода.

Сприйняття «Чайки» на малій сцені категоричне. Одні кажуть: «Это лучшее ,что я видел. Я не хотел, чтобы это заканчивалось». Інші: «Это показывать нельзя. Чехов три раза в гробу перевернулся. Всё это очень плохо».

Але я не хотіла робити перерву в репетиційному процесі на відпустку, тому що на початку сезону довелось би робити все заново.

– Ви вирішили зробити відразу чистовик, прем’єру. І вже в новому осінньому сезоні “Ляльковий дім” буде в основному репертуарі театру?

– Так. І це буде прем’єрна вистава, бо вона буде відіграна тільки чотири рази.

–  Цитата з «Чайки», у Чехова є в п’єсі: «Новые формы нужны, а если их нет, то лучше ничего не нужно». Ви зараз ставите класику, а як з новими формами?

–  Ви мабуть «Чайку» не дивились? Тому що «Чайка» – це якраз нові форми. Я не можу сказати, що ми відкрили Америку, просто є стереотипне суспільне бачення матеріалу.

Я ніколи не дивлюся інші постановки під час того, як ставлю, тому що я знаю, що можу випадково вкрасти. Це навіюється, а потім здається, що то твоя власна думка, а насправді це вже було в когось у виставі. Я намагаюся, щоб кожна думка, яка прийшла мені з приводу цього тексту, була моя особиста.

«Чайку» ми вивчали в університеті. І вже склалась стереотипна думка про цей матеріал. І потім я подумала, чому б не переосмислити, не перечитати ще раз. І мені дійсно відкрився абсолютно іншій бік цієї п’єси. По- перше, починаючи з того, що Чехов написав комедію. Я дуже переживала, як це станеться, але в нас дійсно вийшла комедія. Дуже смішна і дуже сумна також. Тут скоріше посміятися над собою. Сприйняття «Чайки» на малій сцені категоричне. Одні кажуть: «Это лучшее ,что я видел. Я не хотел, чтобы это заканчивалось». Інші: «Это показывать нельзя. Чехов три раза в гробу перевернулся. Всё это очень плохо».

Я, до речі, намагаюсь так ставити, щоб у глядача не залишилось думки: «Який милий, приємний матеріал». Має бентежити.

– Зараз багато що змінилося, театр суттєво омолодився. Є молоді режисери і режисерки. Напевно, ще років 30 тому, маленьку тендітну дівчинку в біленькій сукні маститі актори у віці, тричі заслужені, просто не стали б слухати.

– Насправді, зараз ситуація не дуже змінилася. Тут навіть неважливо режисер жінка або чоловік. Але театр – завжди закрита структура. І потрапити сюди, як у будь-яку структуру, у нас чомусь практично неможливо. Ти вчишся на режисера, а потім виявляється, що всі двері закриті. Ось є режисер і він робить посередні вистави. Я не кажу про цей театр, чи про якийсь інший, я кажу взагалі. Ми до нього вже звикли і не хочемо нічого змінювати. Для мене ж навпаки.

Я ще тоді помітила, що там щось не те з атмосферою. І з професійної точки зору, те що відбувається в Києві, неприємно і несправедливо по відношенню до інших міст. Всі гранти на співпрацю з Німеччиною, Британією чи іншими країнами осідають там.

Я поставила в театрі Франка «Ножі в курках», з акторами театра ляльок «Тіні забутих предків», потім з театром «Соль» ми поставили «Чайку». І мені завжди цікаво. І я не хочу звикати до одного колективу. Бо я тоді перестану розвиватися, а я страшенно цього боюсь. Я сподіваюся, що зараз театри будуть більш відкритими як для молодих акторів, так і для молодих режисерів. Щоб не було такого: приходить новий режисер в театр, займає своє місце і нікого вже не пускає. Я хочу навпаки. Здорова конкуренція має бути.

І для акторів я намагаюся створити умови, щоб їм було комфортно працювати. Я не заходжу на їх територію. Актор повинен сам напрацьовувати матеріал. Я за те, щоб відбувався обмін, я їм ідею, вони мені. Інакше режисер перетворюється на диктатора, і це дуже погано.

– Я була на репетиції і чула, коли, на репліці актора з тихим голосом, звукорежисер зробив фонову музику тихіше. Ви говорили: «Не треба робити для нього тихіше, нехай вчитися голосніше говорити!» Тобто створити комфортні умови для актора, але не балувати. 

– Ні, в жодному разі. Треба розуміти, що актори –  всі люди з тонкими душами. І це здається іноді смішно, що вони таки ранимі, але на сцені їм доводиться багато пропускати через себе. Єдина вада, з якою я намагаюся боротися,  – я не люблю ледачих і самовпевнених акторів, яким здається, що вони все роблять настільки класно, що тільки вийшов на сцену – вже добре. Має бути самовпевненість, має бути сміливість, але в міру.

В той же час, як і у інших людей, у акторів багато комплексів, з якими вони боряться. Є така річ, як суспільна думка. На щастя, я давно позбавилася цього. Я би просто не змогла працювати, якщо б слухала всіх і кожного. Я точно знаю, що за моєю спиною є багато балачок. Але я собі уявила, що їх нема. І я відчуваю себе, як супермен. (сміється). І я можу піти і замкнутися в себе в кабінеті. А актори постійно спілкуються, в гримерці, між собою. Це все складає такий фон, який заважає.

Перше, що я вимагаю, це поваги один до одного. Якщо людина працює, ти, найперше, повинен поважати те, що вона робить, а потім вже критикувати і казати, що щось не так.

Театр – завжди закрита структура. І потрапити сюди, як у будь-яку структуру, у нас чомусь практично неможливо. Ти вчишся на режисера, а потім виявляється, що всі двері закриті.

– Завдяки тому, що ви не прислухаєтеся до громадської думки, закриті двері вас не зупинили, і вам вдалося попрацювати в кількох театрах. І це прагнення до розвитку привело вас від оформлення вистав до їх постановки…

– Я в режисуру прийшла тому, що мені якраз не вистачало знань як художнику. Хоча нас вчили дуже добре. Я вважаю навчання в Одеському училищі сильнішим ніж в університеті мистецтв в Харкові. І я неймовірно вдячна всім педагогам. Але в нас зовсім не було практики роботи з режисерами.

Ось в Петербурзі так само вчаться художники і режисери, і вони диплом захищають разом. Режисер наймає художника, так як це буває в реальному житті. А ми просто сдали диплом, і потім, коли я зустрілась з режисером, я взагалі не зрозуміла про що він говорить. Я вирішила закінчити режисуру, щоб дізнатися, що це за професія. І мене так це захопило!

– Я бачила всі постановки «Прекрасных цветов», де ви працювали як художник-оформлювач. Актори грають практично на порожній сцені, там мінімум предметів, іноді їх просто немає. А тут, в театрі Пушкіна, в порівнянні з Будинком актора, багаті, потужні декорації. У якому просторі вам комфортніше працювати?

– Там де немає декорацій (сміється).

Тут було важко, тому що вистава і сама п’єса «Ляльковий дім» дуже побутова. В ній зіграти в порожньому просторі я побоялась. Тому що мені хотілось закопатися в чашечках-тарілочках, щоб потім це все з себе скинути, розбити тарілку нарешті, і щоб потім простір став пустим.

– Ваша співпраця з «Прекрасными цветами» вже припинена? 

– Так. Вже не вистачає часу, бо я ще шила сама для них костюми. Я більше не встигаю. І знову ж таки, ця звичка працювати з одними людьми… Я їм кажу, що вам потрібно знайти прогресивного художника, який привнесе щось нове. У нас не було тяжкого розтавання. Після вистави «365» я сказала, що більше не встигаю, ми морозива поїли біля Оперного і розійшлися.

– Коли перед  вами став вибір, де вчитися на режисера, в Києві чи Харкові, ви обрали першу столицю. Чому? 

 – В Харкові я відразу відчула, що це моє місто, тут широко, багато повітря.

Коли я ще обирала, Київ чи Харків, я їздила до Києва на постановку. Я ще тоді помітила, що там щось не те з атмосферою. І з професійної точки зору, те що відбувається там, неприємно і несправедливо по відношенню до інших міст. Всі гранти на співпрацю з Німеччиною, Британією чи іншими країнами осідають там.

І навіть ця моя перемога у конкурсі, я дуже рада, що саме так сталося. Коли я побачила, що там усі знайомі, конкурсанти, жюрі, в мене закипіла така злість! Всім було дивно, що я не чиясь протеже, і мене навіть ніхто не знає. І тут таке стериотипне бачення зіграло проти них. Я технічно обійшла інших. Тому що в традиціях Києва прочитати п’єсу за півгодини. Я зробила етюди, попрацювала з акторами, все це за три дні. Співпраця починалася з того, що я кажу: “Мені потрібен стіл”. У відповідь: “У нас в театре нет свободного стола, поняла?” Я пішла та знайшла собі стіл у буфеті. Перешкоди мене не зупиняли, а навіть навпаки. Раз вони мені даються, значить потрібно, щоб я їх долала.

Мені потрібно було дізнатися, чи дійсно я режисер. Бо в мене була декретна відпустка і я дуже переживала, що я все забула, що мене все це поглинуло. Ця перемога дала мені дуже багато натхнення. Звісно, потім був спад, коли переді мною стали зачиняти всі двері: «Нам не нужен такой режиссер». Але все йде по колу. Не варто опускати руки. Щоб щось вийшло, треба постійно довбати цю стіну.

– Які перспективи українського театру?

– Нам треба м’яко виходити з радянської культури, з радянського театру і переходити вже на сучасний український театр. Я сподіваюсь, і  на експерементальний, і який буде частіше підіймати актуальні теми, а не відсторонюватися. Тому що театр завжди в стороні.

Глядачі кажуть: «Мы приходим отдохнуть». Добре, підіть у сауну відпочиньте. Театр – це не місце, щоб відпочивати. Так, ти приходиш сюди не працювати, але театр все рівно має нести якийсь меседж, посилання, думку. Театр має впливати на глядача.

– Моє наступне запитання було, яких вистав чекає сучасний глядач. Ви на нього практично відповіли. І, напевно, це ще залежить від самих глядачів, вони теж різні.

– Є таке поняття, виховання глядача. У режисера є дилема, ставити пошлятину на рівні порно, або поставити якийсь серйозний матеріал. Тобі кажуть, що на серйозне ніхто не прийде. Особливо якщо ти ставиш драму. Комедії – так, драми –ні. Але навіть якщо це комедія, це не має бути бездумний, безглуздий, тупий гумор. Театр не для того, щоб розважати. Театр – це думка, ідея, питання, з яким ти виходиш після вистави. Тобі має хотітися повернутися ще раз.

Мені здається, що дуже важливе двусторонне спілкування з глядачем. Мені цікаво сидіти в залі, щоб почути про що говорять, як реагують глядачі. Я за ними підглядаю, щоб зрозуміти, що цікаве, що бентежить. Коли я ставила «Чайку», дуже хвилювалася, що вона буде цікава тільки театралам. Але виявилось, що це не лише про театр, а і про життя.

 Тетяна Леонова