Помню свое прошлое интервью с Сергеем Мартынюком — прямой эфир с его косяками от которых седеешь в два счета, акустическая гитара, технические проблемы….Вот с технических проблем всё и началось — мы не смогли уйти на рекламу, вопросы закончили, а седых волос, наоборот, прибавилось. Вот мы и стали болтать о всякой всячине по типу сухой мивины в детстве и музыкального периода, когда уже во взрослом возрасте ничего кроме этой мивины себе позволить не можешь. Душевно получилось.
Перед концертом в Харькове прямого эфира уже не было. Передо мной сидит человек, который точно знает чего хочет и чьи песни поют хором. Общения у нас получилось не менее душевным, чем год назад. Мы уберем вопросы и оставим только прямую речь на украинском языке. Так правильно.
Я декілька років, до того як почався займатися музикою, займався в рідному Луцьку організацією фестивалей, займався громадською діяльністю і в якийсь момент почав набагато більше спілкуватися з музикантами, чим з громадськими активістами. Я зрозумів, що це інший вимір — люди з інакшими цінностями, інакшою філософією життя. Громадські діячі вони зазвичай думають завжди наперед, амбіції, туда-сюда, а я зустрів людей, які живуть одним днем. Мене це покоробило трошки.
Я познайомився з рядом луцьких музикантів, із Сашком Положинським, лідером “Тартака”, став менеджером однією з команди, а потім попросив басиста тієї групи допомогти мені з декількома пісеньками. Я йому кажу : “Андрюха, піджени мене якогось гітариста, декілька пісень накинем ”. А він мені: “навіщо тобі гітарист, якщо у тебе є я”. Не пройшло і трьох місяців, як у нас уже був повноцінний склад, хоча амбіцій жодних не було. Наші перші концерти, були в закритому колі своїх людей — це біли літературні вечірки, слеми, де ми просто декілька пісень ледь не імпровізом грали.
Пройшло ще декілька місяців і ми вже розігрівали “Бумбокс” в рідному Луцьку перед тисячним залом. Ті двадцять хвилин мандражу я добре пам’ятаю — вони ж в деякій мірі кумири. З часом все завертілося команда стала сім’єю. Ми за ці п’ять років мінімально міняли склад і наша сім’я — це одне з наших головних досягнень.
Я насправді п’ять років вчився на студента-політолога, багато цікавлюся, навіть коли не хочу, політикою. Так чи інакше ситуація в країні змушую вникати. І це не могло з самого початку існування гурту не позначитись на творчості. Окрім чоловічої лірики, присутній момент із соціально-патріотичної тематики. Ще задовго до всіх революційних подій, ми неодноразово записували пісні на соціальні і патріотичні тематики. І зараз намагаємось це робити, попри кон’юнктуру. Зараз на цій тематиці спекулюють.
Ми весь час займали дуже чітку, громадянську. В цій країні музиканти більш авторитетні, ніж політики. І вони повинні до молоді говорити. Те, що робить Вакарчук, Хливнюк, Положинський, місцями набагато ґрунтовніше, ніж те що роблять яценюки і інша команда говнополітиків українських. Музика повинна бути інтелектуальною зброєю, а не тільки повним лаунжем.
В мене не має такого поняття, як натхнення — в мене є вільний час. Це час, коли я можу знати, що можу вимкнути телефон, поїхати кудись. Таке дуже рідко буває, тому як я працюю ведучим на радіо, є головним редактором місцевого видання та багато інших моментів, а тому дуже мало вільного часу. І для мене найкраще натхнення — це ті декілька годин, коли переживання останніх місяців формується в мікс. Ти пишеш перший рядок, не підозрюючи що буде в другому і десь це складається в пісні. Тобто в мене не буває такого, що я сідаю і вже знаю про що я буду писати. Для деяких пісень взагалі потрібно декілька років, щоб зрозуміти про що я там писав.
В мене не буває відчуття, що я не в своїй країні, не в своїй землі. Я приймаю як даність, те що є певна історія з геополітичними і історичними реаліями. Частина країни розмовляє російською. Мені внутрішньо, глибоко мінімально дискомфортно, тому як вперше вжив російську мову в років дванадцять-тринадцять. Настільки мало моєму містечку російськомовних людей. Так я чув російську мову з телебачення, слухав російськомовну музику з дитинства, окрім іноземної. В моєму дитинстві було мало української музики.
Ті люди, які приходять на концерти, та частина яка є російськомовна — в спілкуванні з ними як ні з ким іншим, я відчуваю, що це такі самі українці, які живуть на заході країни. Але я найперше сприймаю людей за те, які вони люди.
Мені тут комфортно. Харків мені десь нагадує Луцьк. В нас такі самі широкі проспекти, цвітуть каштани як в Харкові — тут добре і люди тут хороші.
Так випало, що останні два роки я займався тільки музикою. Робота на радіо — це не складно і не займає багато часу. Фактично весь цей час я займався “Фіолетом” і своїм сольним проектом. Це дозволяло мені орієнтуватись на той заробіток, що йде від музики. Так вже випало, що з першого року існування ми поставили собі за ціль не грати за борщ і дорогу. Тобто ми поставили мінімальний гонорар і вже на другий-третій рік існування ми мали свою чітку ціну, яка с кожним роком росла. Це все підтверджувалось не якимось цифрами від балди. Ти можеш підтвердити ціну кількістю людей на концертах, присутністю медіа, розголосом в інтернеті. Так я не зміг купити житла, автівки, завести сім’ю, але мені вистачає на життя.
Я люблю це за єдине відчуття — я відчуваю, що на своєму місці. Я працював держслужбовцем і то був рік каторги з дрес-кодом та іншим, було ще інше багато різних досвідів. Музика, сцена — те той наркотик, в хорошому сенсі, спробувавши який, дуже важко відмовитись. Ти розумієш, що це ризик і авантюра, але ти хочеш цього і не можеш зупинитись.
Я би хотів на старості літ зайнятися десь літературою. Було написано дві книги, які отримали інтернет-реліз. Була можливість видаватись, але я виклав інтернеті. Наші шанувальники самі роздруковували і я їх підписував . Мені подобається писати. В музиці мені цікаві всі стадії процесу — написання, студія, постпродакшен, вихлоп якийсь, то в літературі мені подобається на разі тільки писати.
Мені насправді є в чому признатися. В березні, в акустичному турі, я відзначив десять років, як не вживаю алкоголь. Це дуже не властиво музикантам. З моїх знайомих якийсь період тільки Сашко Положинським не вживає алкоголю та Саша Чемера з Димної суміші. Я по натурі сангвінік і хороший настрій черпаю з пустоти. Мені багато не треба, щоб бути щасливим. Достатньо спокою чи друзів. Я ніколи не розлучаюся з навушниками, відкидаюся в нашому бусіку і слухаю перші два альбоми Земфіри – мені добре. Можливо пройде п’ять роки, перечитавшись Кастанеди і постане потреба братися за гриби, але буду вирішувати проблеми по мірі іх надходження.
Мені видається, що питання купівлі музики у тому ж айтюнсі, привчання людей до плати за мережевий музичний контент — це питання не так до музикантів, як до роботи інфраструктури української. Робота продюсерів і так далі. У нас відсутня та площина, яка орієнтована не живих виконавців, інді-сцену і так далі.
У нас дуже добрий, розвинений совковий шоубіз який виріс з радянської естради, всьої тої х…і. І дуже важко, насправді, заробляти музикою, як такою. Гарний приклад, це проект ONUKA, який гарно купляться в Європі та Японії. Зараз з’явилось багато різнопланових гуртів від гітарного класичного українського попу до мейнстрімного електропопу та хорошої англомовної інді-музики
Друга справа, що українців всі роки незалежності кормили другосортним музлом з радіоприймачів. Їм вбили на підсвідомому рівні халтурне розуміння музики.
Можливо я оптиміст, можливо все насправді набагато хріновіще, але мені хочеться вірити що чорна смуга через яку ми вперто йшли-йшли закінчиться і на зміну прийде біла смуга. І музикант в Україні це буде лабух десь чи невдаха, як часто мої знайомі говорять, що треба займатись чимось серйозним. Все буде добре. Головне працювати, а не чекати що хтось принесе успіх чи визнання.
Беседовал Митя Глебов
