Сергій Танчинець, лідер гурту “БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ”: “Київ, Львів, Одеса, Харків – це чотири міста, в яких кипить культурне життя нашої держави”

В кінці 2017 року гурт «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ» вирушив в тур на підтримку синглу «Хочеш» з майбутнього альбому. В Харкові музиканти виступили в клубі «Корова». Попит на їхні пісні виявився настільки великий, що в цьому році тур вирішили продовжити. Всього в рамках одного туру заявлено рекордні для «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ» 33 міста. В деякі міста, як це було зі Львовом і Харковом, група поверталася з концертами «на біс». Тільки в Харкові в цей раз був не маленький клуб, а ККЗ «Україна», що вміщає понад 1500 людей.

Ми зустрілися з фронтменом групи Сергієм Танчинцем перед концертом і поговорили про секрет успіху, поїздки групи «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ» в зону АТО, сьогодення і майбутнє нашої країни. А також дізналися від Сергія, що Лондон схожий на Мукачево. І, звичайно, ми говорили про Харків.

Поки ми готували інтерв’ю до публікації, сім’я Танчинців поповнилася сином. І зовсім скоро очікується чергове поповнення, – тільки музичне. На цю весну запланований реліз нового альбому гурту.

– У вашому турі, який зараз йде, заявлено 33 концерти. Міст трохи менше, так як в деякі ви приїжджаєте повторно з концертами «на біс», як до Харкова, наприклад. Причому це вже ККЗ «Україна».

Ви про таке взагалі мріяли ще півтора роки тому?

– Мріяти мріяли, але не думали, що так буде. Це круто насправді. Цей останній рік для нас дуже продуктивний. І ми вже доросли до ККЗ в Харкові.

– Цей успіх безпосередньо пов’язаний з тим, що ви з’явились на телебаченні?

– Ну, мабуть так.

– Вас не дивує, що телебачення досі має такий вплив?

– У нас це 100%, але і у всьому світі телебачення має впливову роль на шоу-бізнес. Це, напевно, нормально. Я не є прихильником телебачення, але я не є і його критиканом, противником. В мене є вдома телевізор, я дивлюсь новини, дитина дивиться мультики або фільми. В мене немає галочки або пунктика, що телебачення не має бути дома і воно зовсім вже не корисне.

Тут склалось просто декілька факторів. І наші попередні зусилля, і альбом «Дихаю тобою» був досить непоганий. Революція гідності нам трошки відкрила очі на свою музику. Тобто, люди почали шукати та потребувати українську музику. В нас з’явились квоти на радіостанціях і молодої, якщо нас можна назвати молодими, української музики стало більше на радіо-ефірах. І звісно, талант-шоу «Х-фактор». Всі ці фактори склались в одному місці в один час, і ось вам результат.

-Вам, таким дорослим серйозним музикантам, довелось себе якось пересилювати, щоб взяти участь у «Х-факторі»?

– Абсолютно треба було це робити. Такі штуки і для молодого артиста є виходом із зони комфорту. А для артиста якому на той час, зі змінним успіхом, вже 17 років… Звісно, ми виходили з зони комфорту. Але я вважаю це надзвичайно корисним для кожного музиканта, робити те, чого ти до цього не робив і ніколи самостійно не зробив би. І це має свою користь. Наш досвіт через рік підтвердив Юркеш, Юрко Юрченко. Вони теж зробили цей непростий крок в бік начебто дитячого конкурсу. І ми бачим результат, все гаразд.

– Я пам’ятаю Юрко Юрченко ще по «Території А» в 90-х.

Я «Х-фактор» з вами не дивилась, але коли готувалась до інтерв’ю, на YouTube переглянула нарізку з відбору. Під відео з вашим виступом був напис: «Вердикт жюри для группы может стать решающим. Ребята договорились, что в случае неудачи на шоу их коллектив распадется». Це насправді чи ні?

– Ні. Це все телевізійне шоу. Вони вихоплюють такі фрази і хайплять, як це називається. Це не завжди відповідає дійсності.

– Шоу обов’язково повинно бути з такими історіями?

– Шоу є шоу, воно мусить чіпляти.

– Ви з саунд-продюсером Артуром Даниєляном досі працюєте?

– Так, ми зараз робимо другий альбом.

– Яким це чином вплинуло на вашу музику? «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ» до саунд-продюсування та після має різне звучання?

– Звісно. Над попереднім альбомом «Дихаю тобою» працювало 4 саунд-продюсери. І він різний не те що за настроєм, а різний за звучанням – і це погано. Тепер наша музика різна за настроєм, але за звучанням вона однорідна. І можливо через 1-2 альбоми ми зможемо сказати, що намалювався стиль групи «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ», тобто стиль музики «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ». Поки ще це про себе я сказати не можу, але ми до того йдемо. І в цьому велика заслуга Артура Даниєляна. Він зробив її трішки сучаснішою за звучанням. Він використовує багато аналогових та електронних гаджетів, в яких звучить сьогоднішній день за музичними настроями в світі. Хоча це не позбавило нашу музику ліричності і проникливості, ніжності в текстах або в мелодіях. Тобто вийшла така колаборація, яка на мій погляд звучить класно.

– Вам не доводилось навмисно спрощувати своє звучання, в угоду широкій аудиторії?

– Ми radio friendly гурт. Тобто, ми цілеспрямовано робимо треки, які будуть легко заходити до радіостанцій і легко сприйматися слухачем. Але я щасливий від того, що для цього мені не довелося робити компромісів. Все що ви сьогодні чуєте від «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ», мені абсолютно до душі. Музика з часом стала простішою, тому вона легше сприймається слухачем. Цей комерційний крок зроблений, але він не йде в розріз з моїм сумлінням. Те, що ми зараз робимо, мені абсолютно подобається, і я хочу продовжувати робити це так саме.

Гурт “Без Обмежень”. Фото Андрій Корінь.

– Він вже відзнявся. А ми робим саундтрек на титри і кавер на пісню Кузьми Скрябіна «Мовчати».

– Це художній фільм?

– Так, це художній фільм, такий детектив на базі подій в зоні АТО.

– Він буде в широкому прокаті?

– Так, він буде у кінотеатрах так само, як «Кіборги».

– «Кіборги» прекрасний фільм.

– Так. Всі, хто виходив зі мною з залу плакали.

– Плакали, це зрозуміло. Але там взагалі все круто зроблено. З такою складною темою важко було не піти в браваду, не зробити таку патріотичну оду, але тут все склалося.

– Так, вся наша українська душевність там присутня.

Фільм «Позитивний Бандерас» буде приблизно таким же. Це в принципі реальна історія, але більш детективна, більш кіношна. Про нього трошки згодом буде чути в ЗМІ, і все буде зрозуміло.

– Ще ви записали пісню для паралімпійців.

– Буквально сьогодні мені має прислати Артур Даниєлян фінальну версію треку. Ця пісня була використана в невеличкому документальному міні-серіалі про паралімпійців перед їх поїздкою на Паралімпіаду.

– Я думала, що вони під вашу пісню виходитимуть на Паралімпіаді.

– Пісня використана саме в серіалі. На цей час вже вийшло 5 серій спец-проекту ТСН на 1+1, присвяченого паралімпійцям, який так і назвали БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ, з нашим саундтреком. Пишаємось, що змогли бути причетними до такої важливої справи і таким чином підтримати наших надзвичайних спортсменів!

– Ви виступаєте в зоні АТО, надаєте там підтримку усіляку, збираєте кошти. Є звідти якась історія, яка особливо вразила, запам’яталася?

 – Немає таких особливих історій, запам’ятовується атмосфера. Атмосфера там надзвичайно пригнічена, на моє сприйняття. Тому що розруха, тому що болото по коліно, тому що люди мусять в цій атмосфері, у цих обставинах жити. А хтось, на жаль, в цій атмосфері помирає за нашу з вами державу. І ти, звісно, відчуваєш в собі якійсь поклик до пацифізму. Але я розумію, що нападали не ми, напали на нас, і наша країна обороняється. І я, звісно, всім серцем і душею вболіваю за наших воїнів. Вони роблять все правильно. Шкода, що все це так довго тягнеться. Дуже б хотілось, щоб було так, як в фільмах, блискавична перемога, щоб все закінчилось нашою перемогою. Але життя таке, що мусимо миритись з цими реаліями, допомагати хто як може. Ми вміємо співати, вміємо грати музику, їздимо туди до людей, до мирного населення, цивільного і до військових, в добровольчі батальйони. У нас є купа друзів волонтерів. Ми там не занадто часто. Є гурти в Україні, наприклад, «ТаРута», вони дали вже більше 500 концертів в зоні АТО. У нас так часто не виходить, але коли можемо, завжди їдемо.

– А наша держава підтримує воїнів на належному рівні?

– Я не знаю, я не військовий експерт. Мені здається, що найнеобхідніші речі в бійців є, а все чого нема, волонтери більш менш забезпечують. Звісно, не має бути так, має все бути забезпечено державою. Але наша держава опинилась в таких обставинах, коли її рвуть із різних частин економічні проблеми, військові проблеми, якісь інтеграційні умови, які ми повинні виконувати: підвищення пенсійного віку, підвищення вартості газу і таке інше. І це все одночасно розриває нашу державу на частини. І я розумію, що наші можновладці просто не готові до такої обстановки, вони іноді просто розгублені і не знають, що робить. Але я в цьому не сильно орієнтуюся, і намагаюся не обговорювати і не давати якихось порад або оцінок, бо це вкрай суб’єктивно.

Я максимально негативно відношусь до персонажів Допа і Гепа, це як персонажі не із цієї країни, але стан міста мені подобається.

– Як ви уявляєте Україну, наприклад, років через 5? Це буде оптимістичний прогноз?

– Мені здається, що гірше вже не буває. Коли купа внутрішніх проблем, війна, що може бути ще гірше? Тому я, як оптиміст в своїх життєвих поглядах, бачу Україну, що розвивається, крок за кроком. А як буде, так буде. Хочеться вірити, що буде краще.

– Що закінчиться війна…

– Що закінчиться війна і стане краще.

– Я теж в це вірю. І не знаю, як можна не вірити, бо тоді напевно…

– Треба просто їхати з цієї країни, якщо ти не віриш. Переважна більшість вірить.

Сергій Танчинець. Фото Андрій Корінь

– Так він схожий на Львів, на Мукачево, чесне слово. Я думав, що він набагато ширший в вулицях, але потім прийшло розуміння, що це дуже старе місто. Наприклад, Харків не старе місто і тут широченні проспекти, деякі вулиці. Тобто місто будувалось вже тоді, коли було розуміння, що воно має бути більше, бо тут будуть проживати більше людей, з’явиться якийсь транспорт. Лондон будувався бог знає коли. Там є сквери, великі парки, але вулички у центрі маленькі, акуратні, які я бачив все своє дитинство у місті Мукачево, місті Ужгород. Його будували чехі, угорці, поляки, тобто розбудовували. Місто Мукачево понад 1120 років. І Львів схожий, Відень схожий, все в одному стилі, ну мені десь так нагадало.

– Харків – прикордонне місто, на кордоні з Росією, Мукачево, ваша вотчина, знаходиться на протилежному кордоні України, кордоні з Європою. Яке тоді було ваше уявлення про далекий Харків, місто за 1200 км, і чи змінилося воно тепер, коли ви тут стали частим гостем?

– Раніше я його не бачив. Важко побачити місто, коли ти приїздиш під вечір, чек, концерт, повертаєшся до готелю і зранку вже їдеш в якесь інше місто. Але цього разу я приїздив на творчу зустріч чотири дні назад і нарешті побачив місто. Я казав нашому тур-менеджеру Саші з Сум, що мені дуже подобається Харків. Мені подобається архітектура, більш-менш подобається стан доріг.

Мені надзвичайно подобаються світлофори, на яких на жовтому колечку показані секунди, скільки ти ще маєш стояти до зеленого світла. В Києві я цього не зустрічаю. Це надзвичайно класно, бо ти бачиш, що залишилось 3 секунди, трошки пригальмував, але повністю не зупиняєшся. І це пришвидшує рух в цілому.

Харків чисте місто, абсолютно чисте. Я максимально негативно відношусь до персонажів Допа і Гепа, це як персонажі не із цієї країни, але стан міста мені подобається. Я не знаю, які тут ціни на проживання, які зарплати, як себе почувають комунальники, бюджетні сфери міста, але зовні це дуже красиве привітне місто. Тут завжди було багато студентів різних національностей.

-У нас понад 30 ВУЗів.

– Ще з Радянського Союзу місто здавалось таким прогресивним, розвинутим, якщо на ті часи можна казати – європейським. Тому мені приємно знаходитись тут. Сьогодні, я впевнений, буде повний зал.

– Я заходила на сайт internet–bilet, квітки розпродані, тільки 100 залишилось, а тут більше ніж 1500 місць.

“Без Обмежень” на ИМПУЛЬС-ФЕСТ 2017, Харьков. Фото Александр Бабич.

– Мені здається, в Києві. Але в нас є ще три міста, крім Києва, які я може назвати культурними столицями України, так чи інакше. Це Львів, це Одеса і це Харків. Це найбільші і найрозвиненіші в усіх розуміннях цього слова міста, я не хочу нікого образити, це моє особисте сприйняття, Київ, Львів, Одеса, Харків. Це 4 міста в яких кипить культурне життя нашої держави.

– На творчій зустрічі тиждень тому ви спілкувалися з Олегом Кадановим, невід’ємною частиною харківського культурного життя. Він родом із Прикарпаття, з Івано-Франківщини. Ви йому задали цікаве питання: «Що тебе сюди занесло?». Відповідь була: «Мистецтво».

Що для вас найголовніше у житті?

-Перше, це моя родина, моя дружина, донечка.

– І ви очікуєте поповнення в вашій родині.

– А ви звідки знаєте?

– Я ж журналіст.

– Так, ми очікуємо з дня на день вже нашого сина.

Для мене надважливим є їхнє здоров’я, їхнє самопочуття, атмосфера, в який вони живуть.

І для мене важливо займатися тим, чим я займаюсь. Людина щаслива, коли вона заробляє собі на життя тим, що їй подобається. Коли її хобі приносить їй заробіток і можливість жити в цьому світі. Я роблю свою улюблену справу, заробляю цим собі на життя і хочу, щоб це ніколи не закінчувалось.

Тетяна Леонова